Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Ходімо, розповіси мені, як це сталося, — кажу я, підводячись.

Жінка стоїть біля порога, потупивши очі, боїться навіть глянути на мерця.

— Гаразд, ходімо…

Мері проходить хол-вітальню, й досі не підводячи очей, і заводить мене в сусідню кімнату. В кімнаті висить велике дзеркало, перед ним — розірвана, зібгана фата. Мені стає все зрозумілим.

— Він сказав, що повернеться пізно… — схлипуючи, каже жінка так, що я ледве вловлюю зміст її слів.

— Мері, — перебиваю її, — у нас немає часу плакати. Дорога кожна хвилина. Якщо хочеш, щоб я тебе врятував, заспокойся й у кількох словах розкажи мені, як це сталося.

Мері глибоко ковтає повітря, кладе руки на високі груди, намагаючись заспокоїтися.

— Він сказав, що повернеться пізно… мені було сумно, я вийняла фату і приміряла її…

— На біса ти це зробила? — механічно запитую я.

— Просто так… Уявила собі, ніби вінчаюся не в мерії і не з Младеновим, а у великій церкві, де грає музика і… Одне слово, уявила собі… Я була в квартирі сама й не думала, що мене може хтось зненацька застати, була впевнена, що зачую кроки ще на сходах. Стою в фаті — й раптом бачу в дзеркалі… Димова… Він зупинився позаду. Я з переляку зойкнула.

Мері заплющує очі і якусь мить мовчить.

— Потім вибухнув скандал, як і минулого разу, навіть ще більший. «Ти приготувала це для Тоні чи для когось іншого?» — кричить він. «Ні для кого, — кажу я. — Купила просто так, жартома». — «Ах, жартома… А чого ж ти тоді обімліла, побачивши мене? Куди ти ходила сьогодні вранці? Не можеш навіть дочекатися світанку, так і тягне тебе вештатись! Невже ти не розумієш, що біла фата не для таких, як ти!» Він накинувся на мене, зірвав фату, розшматував її, став обзивати мене найгіршими словами. «Годі, — кричу, — лаяти мене! Невже тобі не соромно, ти ж стара людина!» А він: «Ах, «годі лаяти»? А про ті лайки, що ви з Тоні казали на мене, ти вже забула? Чи думаєш, я нічого не знаю? Хочеш, я пущу тобі плівку й нагадаю? Треба було й тебе відправити слідом за Тоні, тільки я змилосердився. Я примушу тебе роками нидіти. Можеш сказати тому, з ким ти криєшся від мене, що йому не бачити моїх грошей. Я завтра ж перероблю заповіт, а тебе передам якомусь сутенерові на Центральний ринок. Одне, що поверну трохи з тих грошей, які ти розтринькала, а друге — примушу тебе продаватися на тротуарі, бо твоя професія — продаватися. Завтра ж вижену тебе з дому, — кричить він, — і кожного дня приходитиму дивитися, як ти ставатимеш дедалі більше схожою на повію, якою ти завжди була в душі. Ти згадаєш про літню людину, коли тебе виснажуватимуть вантажники й різники». Він казав на мене всяку гидоту, поки нарешті мій терпець урвався і я висловила йому в вічі все: що він, падлюка й стара руїна, примушує мене вночі танцювати голою, забуваючи, що я не дерев'яна і самих танців мені замало, а він — вичавлений лимон, і хай учинить навіть не одне, а п'ять убивств, однаково залишиться тим, ким він є… Тоді він підскочив, схопив стільця, — я злякалася, що він розвалить мені голову, і, здається, жбурнула в нього попільницю… і…

— І розтрощила йому голову, — докінчую я, бо пауза аж надто затяглася. — Знайди мені якісь рукавички, краще гумові, якщо є.

Мері втуплює в мене нестямні очі, не розуміючи, чого від неї вимагають, і потім іде в сусідню кімнату шукати рукавички.

— І якусь ганчірку чи велику хустку, — кидаю услід.

Небавом вона приносить жовті рукавички з тонкої гуми, що ними користуються жінки, миючи посуд, і зелену хустку. Я повертаюся до кімнати, де відбулося вбивство, надіваю рукавички й швидко обшукую небіжчика. З усіх речей мене найбільш цікавить невеличкий темно-червоний записник. Записник убитого — небезпечний речовий доказ, але в цьому записнику є відомості й імена — і я не можу лишати його. Потім замінюю «свого» скорпіона на справжній.

Знайденим у жилеті Димова секретним ключем відмикаю кабінет і роблю там швидкий обшук без особливих наслідків, — багато з того, що знаходжу, мені вже відомо.

Потім забираю з холу-вітальні кришталеву попільницю й повертаюся до кімнати з дзеркалом. Можливо, треба було б піти геть, покинувши жінку напризволяще, та я не можу примусити себе зробити це.

— Коли ти вранці поверталася, тебе хтось бачив? — запитую Мері.

— Бачив портьє.

— Це не зовсім добре. А потім ти кудись виходила?

— Ні.

— Може, хтось приходив до Димова чи до тебе?

— Ніхто не приходив.

— Сусіди, інкасатори — зовсім ніхто?

— Зовсім ніхто.

— Ти кудись телефонувала або тобі хтось дзвонив?

— Тільки ти.

— Гаразд. Тоді добре запам'ятай цю версію, і хто б тебе не розпитував, повторюватимеш: сьогодні вранці ви з Младеновим побралися. Це легко встановити. Потім ти прийшла сюди взяти деякі речі, в обід перебралася до Младенова й звідти не виходила. Все зрозуміло?

Вона киває. В наляканих очах спалахує іскра надії.

— А тепер склади в чемодан необхідні речі.

Мері прочиняє двері в спальню й починає ритися в своєму гардеробі.

— Мені все необхідно…

— Все нема кому нести. Головне — інсценувати твоє переселення до Младенова. Візьми одну сукню й трохи білизни і поклади в маленький чемодан.

Поки Мері збирає речі, я обходжу кімнати, дбайливо витираючи хустиною електровимикачі, замки й ручки, яких ми торкалися. Відтак беру попільницю, замотую її в нещасливу фату (тепер причина й наслідок укупі) і ховаю в чемодан.

— Тепер ходімо, — кажу я. — Не чіпай нічого руками. Я сам відчиню двері й вимкну світло. Молися, щоб нам ніхто не трапився на сходах і на вулиці. Коли прийдемо до Младенова, я все йому поясню і якось улагоджу справу, а ти добре вимий попільницю і спали фату. Потім лягай спати й спробуй забути, що сталося.

Беру чемодан і вирушаю в путь у супроводі жінки. Вимикаю світло скрізь, крім холу-вітальні й передпокою. На сходах скидаю гумові рукавички, кладу їх собі в кишені і полегшено зітхаю, як хірург після дуже складної операції.

— Не стукоти так підборами, — шепочу Мері.

________

Від Младенова я повертаюся пізно. Це моя безсонна ніч, але я не можу лягти спати, не виконавши останнього, третього, завдання. Мені треба дістатися додому й забрати свого «ягуара». Ніч тиха, якщо не зважати на шум моторів, що