Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

— Хлоп, — рипнуло з-за комина, бо Годій прожив на світі багато літ і знав, що найбільше цікавить отців.

А Боримисл тож мовив, але геть інше:

— Жупан!

І те дзвінке слово зависло в сутінках Годієвої хижі, й розбуджене ним маля басовито плакнуло, й Боримисл знав, що Оленка й досі не вірить у те жупанство, хоч на ньому було дороге синє корзно й сині чоботи, а між розпахом корзна виглядала мережана сріблом чорна ловецька свита з широким скоряним чересом.

Кожен мовчки стояв чи сидів у своєму кутку, й та мовчанка давила їм на груди аж духу бракло, й коли Боримисл урешті сказав Оленці: «Збирайся!» й вона так само тихо почала завивати й малого сина, дідо наче сам собі кинув, але те слово тепер боляче стьобнуло й Оленку, й Боримисла:

— Жупан!

Може, подумав, що змученій, рідними й нерідними забутій покритці таки пощастило, а може, й інше, протилежне, бо молодим годі збагнути плин думки старої людини.

А надворі тупіт і гукіт ставали дедалі нестримніші.

Темний воєвода, велій пан Батура, який щоосені ходив зі старою дружиною в дань по сей і по той бік Случі на чотири дні від гирла, аж до сіл, що платили по три куниці з диму горинському панові Ставкові Позвіздичу, привів свою сотню в Іскорость незайнятою. Гнали швидко, але не так, щоб аж коням у селезінці кевкало, й прибули в передостанній день, сварождень, третьої сідмиці серпня.

Стольний город Древлянщини зустрів ратників нашорошено. Десь там, хто його зна й де, валчились можі, валчився й жупан їхній Боримисл Ратиславович, на господах полишалися тільки хто-не-хто, та старі, та немічні, та жони з дітьми, та діви з дівками, піддівками та дівчатами, зате чутки ходили різні, одна від одної страшніші, й до жупанського двору збігсь увесь город, а з навколишніх посадів, городищ і сіл найшло чимало й вільних древлян і невільних. Батура тут і там, проїздивши, минав полукіпки житніх і вівсяних нив, але завтра був день недільний, до жодного діла, крім хатнього не вільний, так заведено споконвіку, й древляни товклися й на жупанському дворі, й на двірці по той бік хорому, й попід заборолами двору, аби почути бодай яке слово від пана Батури чи котрогось дружинника.

Дружинники без особливого захвату розповідали землякам про далекі та ближчі краї, бо пишатися таки ж і не було чим, хіба прудкістю древлянських коней. Біля криниці зібралися старійші діди з Іскорості, й із сіл і почали вимагати, щоб жупанів тесть вийшов до них, але Батура сказав старій жупаниці Малоуші:

— Свахо, підіть порозганяйте їх із двору!

Малоуша перелякано заблимала на свата:

— Старійших?

Батура більше нічого не мовив, але до старців таки не вийшов. Усе дратувало його в сьому високому дерев'яному хоромі, й надто старший жупанич десятилітній Велко, по якого він приїхав, хоча й досі побачив його. Переступивши поріг, пан одразу здибався з донькою й, перш ніж підпустити її до своєї руки, спитав:

— Усе в ладі?

Десанка по-своєму зрозуміла вітцеве запитання й почала розповідати, що в старшого, Гостомисла, була рожа, та відшептали, а менший, Богдан, нівроку…

— А… той?

— Велеслав? — Десанка спохмурніла й тільки здивовано глянула на вітця. Про сього хлопака вони між собою ніколи не говорили. — Нівроку…

Батура зітхнув, і сам не знаючи, від чого зітхає: з добра чи з невтіхи. Рипнули сходи, й на горі з'явилася молода роба, йойкнула й знову зникла, грюкнувши дверима, згодом рипнуло вдруге, й се вже була стала жупаниця Малоуша.

Тепер, умившись і попоївши, Батура лежав на м'якім ведмедні підвіконного ослону й думав нелегку думку. Ввесь дворець гомонів і вирував людом та дружинниками. Се заважало зосередитись, і темний воєвода то підкладав руку під голову, то перекидався з боку на бік. Мав би почуватись в оселі рідної доньки вільно, як удома, та не було настрою посидіти бодай трохи не те що зі старою свахою, жупаницею, а навіть із Десанкою. Збулася мрія всього його життя, він з'єднав свою данну землю з волостю древлянського жупана, та минало літо за літом, і Батура, старіючи, дедалі відчутніш усвідомлював, що й поля, й луки, й ліси та врочища, з яких він щоосені збирав належну йому сороковину — й сороковий сніп із жита й вівса, й сорокового вола та коня, — вся та земля, що перейшла йому в спадок од вітця та діда, почала хилитатися й вислизати з-під ніг, і він уже скільки часу намагається встояти, женеться за чимось і кимось, а руки порожні й серце холоне в передчутті невідворотного.

Тепер Батура винив тільки самого себе, що зазіхнув на всю Древлянину. Але ж і Десанка сього хотіла, мов шалена ведмедиця никаючи попідвіконню хорому, й старий пан подумки перекидав частку провини й на неї. Землі обабіч Случі, які належали йому, а після його смерті мали перейти доньці, не дістануться ні їй, ні її синам. Перепадуть іншому, геть чужому, се мусило покеровувати всіма вчинками й думками Батури, й ні вагання, ні жалощі не повинні були звихнути його з сієї дороги.

Дійшовши такої думки, темний воєвода заклав під голову й другу руку. Що буде, те й буде, коли ж людина щось для себе вирішила, мусить виконувати.

Й він упокоєно заснув, поклавши собі стерегти тільки руки від крові, бо коли заходиться про мсту, краю тому не побачиш, одна смерть викликає іншу й чіпляється за неї, а та теж волає до кумирів, і темний воєвода вирішив не підставляти своїх рук, бо на чиїх пальцях кров, тому й