Читати книгу - "Борги нашого життя"

Він знизав плечима:

— Та, певно, нічого. Хіба що ти, здається, трохи, скажемо так, подорослішав. Ну принаймні так здалося на перший погляд.

— Тобі здалося. Я — той самий.

Він засміявся гучніше, ніж перед цим.

— Тобто все повториться, як минулого разу?

— Майже, — мовив я і вистрілив у нього над головою. Вийшло гучно, незважаючи на вік, цей пістолет був справді потужною зброєю. Він обхопив голову руками і, шепочучи самими губами, здається вилаявся.

Я нахилився над ним:

— Вибач, що не довів справу до кінця минулого разу.

— Ти такий самий сцикун, яким і був, — чітко артикулюючи, вимовив він.

— Можливо, — кивнув я головою. — А ти такий самий дрібний катала, яким і був.

І з усієї сили руків’ям пістолета ударив його по голові. Удар був добрячим — як при уповільненій зйомці я побачив згусток крові, що з’явився на тому місці, куди він прийшовся. Він майже інстинктивно схопився за поручні, аби не покотитися зі сходів донизу. Я нахилився і на вухо сказав йому:

— А це тобі за Тоню.

Після чого натис на гачок.

Коли вийшов з під’їзду, то першим, кого побачив, був Сем, який намагався акуратно запакувати в машину водія боса. Той, судячи з вибалушених очей та рота, яким він хапав повітря, добряче отримав під дих, тому не чинив жодного опору. Грінспен стояв до них спиною, моніторячи ситуацію у дворі. При моїй з’яві Сем різко обернувся:

— Поїхали! — крикнув я йому.

Ми швидко опинилися в нашій машині і рвонули з місця чимдуж.

— Все добре? — кинув на мене стурбований погляд Грінспен.

— Так, — хитнув я головою. — Давайте подалі заберемося звідси і я все розкажу.

Ми приїхали у передмістя, до того самого лісу, де вправлялися у стрільбі, і Сем, звернувши на узбіччя, зупинився. Здається, я був перший, хто вибрався з машини. Дихнув на повні груди. Хлопці запитально на мене дивилися.

— Коротше кажучи, — почав так, ніби планував якусь довгу історію, але враз відчув, що мені знову забракло повітря. — Я не вбив його, — раптово, навіть для самого себе, закінчив я.

— Що-о?! — протягнув Сем. Вигляд у нього був як у дитини, якій сказали, що Діда Мороза не існує.

— Я знав, я знав, що так буде! — майже радісно почав горлопанити Грінспен.

— Я не вбив його, — для чогось повторив ще раз.

— Був же постріл… я чув постріл… — повторив кілька разів Сем.

— Так, я вистрілив, у нього над головою, — зруйнував останню Семову надію.

Наступної миті опинився на землі. Вибираючись з туману, що враз з’явився перед очима, зрозумів, що страшенно болить підборіддя, і причина цієї болі — Семенів аперкот. Тільки-но спробував підвестися, як на мою голову знов опустився важкий Семів кулак. На цей раз менш результативно, бо Семену завадив Грінспен. Цим я вчасно і скористався, звівшись на ноги та намагаючись стати у боксерську стійку. Проте Сем більше не атакував. У його очах з’явився вираз ображеної малої дитини.

— Чому ти так вчинив? — зовсім тихо спитав він.

Сем замовк і дивився на мене, чекаючи на відповідь. З-за його плеча так само мовчки дивився Грінспен.

— Добре, — кивнув я головою. — Я відповім тобі… вам… — знову глибоко вдихнув, на мить затримав подих, ніби хотів пірнути. — Я втратив одну дуже близьку мені людину. Просто тому, що ми не змогли її вчасно довезти до лікарні. Швидка, на якій ми її везли, потрапила у вибоїну. І зламалася. Якби приїхали вчасно, її могли б врятувати. Але вчасно ми не приїхали…

— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — Але до чого тут це?

— Він тоді якраз був чиновником міської адміністрації і відповідав за дороги. На них багато виділялося коштів, але вони чомусь взагалі не ремонтувалися… І мені зірвало дах… Взяв ножа і пішов, як мені тоді здавалося, чинити правосуддя…

— І чому ж ти його тоді не вбив? — спитав Сем.

' — Розумієш, тисячу разів сам їздив по цій дорозі і було глибоко начхати, що вона погана. Звичайно, вибоїни на ній мене бісили, особливо, коли колесо потрапляло у яму. Всі знали, що на її ремонті крадуть кошти, і я це знав… Але далі міцного слова справа не йшла. Час від часу дорогу ремонтували, але все було несерйозно, навіть смішно. До того часу, як колесо однієї швидкої не потрапило у вибоїну.

— От і прекрасно, — кивнув Грінспен. — Він крав, через це постраждали люди, отже, він мав за це відповісти. То чому він не відповів? Ні тоді, ні зараз…

— Тому що він був винуватий так само, як і я. Він робив це, а я дозволяв йому це робити. І дозволяв би далі, якби з близькою мені людиною не трапилося біди.

— Ти все правильно кажеш, Андрію, — подав голос Сем. — Але от мої друзі вже на тому світі, як, до речі, і та людина, за яку ти так вболівав. А він — тут. І я тобі скажу, Андрію, — це несправедливо. Він тут зараз живий, а тих людей вже немає. Просто несправедливо —і все…

— Відновлення справедливості! — також подав голос Грінспен. — Може, зрештою, це і є