Читати книгу - "Чарівна брама"

Богдан заспокоївся і перевів розмову на інше:

— Дядьку Якове, а чого це в усіх чумаків і сорочки, і вишивка на них однакові?

— А у вас, хлопче, що, у Києві одноденок не носять?

Що таке одноденка, Богдан, звичайно, не знав, але здогадався, що це щось інше, аніж одяг, який одягають на один день, а потім викидають. Бо гарно вишиті чумацькі сорочки з сірого полотна на такі геть не скидалися. Тому він ухилився від прямої відповіді:

— Чого ж, носять, тільки трохи не такі.

— Справді, не такі, — погодився дядько Яків, — бо щось я не здибав киян серед чумаків. У вас там інші обереги. А чумак, щоб ти знав, хоч і їздить шляхом, яким боги ходять, а небезпека на нього все одно чатує. А мандрує він не день, і не два, і не тиждень. І в чужі краї, де все може трапитися. Людей багато, а богів мало, можуть вчасно молитву про допомогу і не почути. Тож кожному чумакові його матір, дружина чи просто дівчина за одну добу тче полотно на сорочку, шиє її і вишиває певним узором. Ото і є найкращий оберіг — і від стріли, і від меча, і від злої ворожби.

Богдан уявив собі, як це за одну добу виткати полотно і пошити сорочку. Он колись його мама скаржилася, що її плаття для випускного вечора в університеті шили цілий місяць.

— То що виходить — оті чужинці все одно нічого не могли б з чумаками поробити? Надаремне дід Ох з бабою Франею і Куцем старалися?

— Не скажи, синку. У нас, як і в чумаків, звичайно, свої обереги є. Але якщо лише на них сподіватися, то врешті-решт і сам пропадеш. На одну ворожбу завжди знайдеться інша, ще сильніша. От скажи, що там над нами літає? Он, високо-високо. Думаєш, орел який-небудь чи лелека кружляє? Ні, то твій старий знайомий — Змій, що тебе біля колодязя налякав. Зараз він наблизитися боїться. Бо ми на чумацькому шляху, що на землі, і під Чумацьким шляхом, що на небі. Щоправда, його вдень не видно. Але отам, де Зміюка кружляє, ніби небесне роздоріжжя. Від нього душі людські ідуть: одні до Того-що-над-нами, а інші — до Того-що-під-землею. Тому отам Зміюці кружляти можна, а тут — зась! Та незабаром і наше роздоріжжя буде. Бо Чарівна брама трохи осторонь від Чумацького шляху. Отут чекай і біди, і ворожби, і вогню, і меча, і третього болота. Тож відпочивай, хлопче, і набирайся сили.

— А я знаю, дядьку Якове, де зараз козак Мамай, дядько Юра і Даринка.

Дядько Яків, як тоді, в першу ніч у хаті, не дав Богданові договорити і затулив йому своєю долонею рота.

— Знаєш — мовчи. Бо тими, що мало знали та забагато ляпали, чорти греблі мостять.

— Добре, про це мовчатиму. А ви мені скажіть, чому чумаки так своїх волів шанують, що от навіть золота на роги не шкодують?

— От правильно казав дід Ох: не треба дітей у науку до міста віддавати, бо вони там, крім отих книжників з їхніми «Громовиками», «Воловниками» чи «Путниками», нічого путнього не бачать. Навіть вола живого. А віл, щоб ти знав, то тварина дуже мудра. Йому боги дали талан не лише людську мову розуміти, а й людську долю передбачати. Тому, якщо господар розумний і добрий, то на Новий рік як піде до стайні та прислухається уважно, може почути, як воли між собою про нього розмовляють, і про те, яка його доля чекає.

За кілька годин валка дійшла до роздоріжжя. Чумаки і подорожні тепло розпрощалися і рушили далі — кожен своїм шляхом. Богдан усе задирав голову і крутив нею на всі боки, доки не перечепився за власну ж ногу і мало не впав. Дядько Яків вчасно підхопив його і сказав:

— Годі тобі Змія видивлятися. Він до своїх полетів. А ти зараз носа розквасиш, рукою витреш — і маєш. Хто ж нам тоді розрив-траву зірве?

Тим часом краєвид навколо змінився, дорога пішла під гору, потім униз. Степ змінився вибалками, в яких зеленіли височенькі дерева.

— Хай нам Всебог допоможе о-о-он до того гайочка дістатися, — сказав дід Ох. — Там Перунове капище. Поп'ємо води з дев'яти священних криниць, вмиємося нею, змиємо всі гріхи — і тоді можна йти навпростець до Чарівної брами. Десь там нас Мамай з Юрою давно чекають.

— А Даринка? — вихопилося у Богдана.

— Вибачай, хлопче, але я її з іншими дівчатками-ученицями у ластівчин світ заховав, у святу криницю. Бо не дівчача то справа — проти такої сили йти.

До гайка дісталися без усяких пригод і несподіванок. Богдан одразу побачив дев'ять криниць, що стояли великим колом. От тільки в самому центрі кола висока кам'яна фігура була повалена і лежала на землі долілиць. А коли вражені подорожні підійшли ближче, то побачили, що всі колодязі засипані камінням, піском і поламаним гіллям.

— Я ж тобі казав, соколику, — тяжко зітхнув дядько Яків, — що на кожну ворожбу є інша, сильніша ворожба.

Навіть дід Ох уперше, відтоді, як його побачив Богдан, здавався розгубленим:

— Що ж то за сила така, що Перуна не злякалася? Чому вона його гніву не боїться?

«Не боїться?» — подумав Богдан. — «А можливо, вона просто нічого про Перуна і його гнів