Читати книгу - "Подвійні міражі"

як крізь повсть, долітали окремі слова. «Автокатастрофа… пожежа… жодних шансів… прийми співчуття». Ліда плакала, беззвучно, без сліз, округляючи рота, як рибина, котрій з піднебіння виривають гачок, попередньо вхопивши за зябра, і чіплялася за Арсена, термосила його за куртку, заглядала у вічі, немов сподівалася побачити там смішинки, зрозуміти, що це дурний жарт, але ж надто дурний… і не буде ніхто отак шуткувати із вагітною… а потім осіла на підлогу, повільно і гарно, як в кіно, ось тільки гострий біль, що прошив їй живіт, не був гарним. По ногах потекло щось гаряче — кров чи води, вона боялася глянути. Тільки й встигла подумати: «Дуже рано, донечко!», і…

…прокинулася від гуркоту в передпокої. Простоволоса, на ходу защіпаючи халат, кинулася на звук і побачила мужа й сина, забрьоханих, щасливих та рум’яних від свіжого повітря. Гуркіт, що її розбудив, йшов від велетенської рибини — та, замотана в пакет, стрибала і гатила хвостом по підлозі, а хлопці сміялися. Утім, коли Ігор побачив дружину, його сміх увірвався, а на лиці відбилося щире каяття. Орест теж намагався стриматися, проте, зиркнувши на рибу, не зміг і захіхікав.

— Я вас повбиваю, — знесилено сказала Ліда, і притулилася до стіни, бо ноги затремтіли. — Вас обох, вашою ж рибиною. Де ви лазили? Я тут п’ятий кут шукаю!

— Але мамо, це ж короп! Його тато впіймав!

— Короп, Боже мій! Ну, це звісно, усе міняє! Чи… стривай, мені почулося, ніби ти сказав «золота рибка»?

— Давай вмиватися і вечеряти, сину, — звичним жестом Ігор скуйовдив волосся малого, темно-каштанове, шовковисте і густе, як дорогоцінне соболине хутро. Точно таке, як у мами. — Або можеш залізти під душ.

— Під душ краще, — винесла вирок Ліда. — Тому що хтось нині лишиться без вечері.

— Ну мамо, ну вечірній же кльов, — заканючив Орест. — Мам, я голодний!

— Тоді підсмаж свій улов. Свій, а не батьків.

— Я двох пічкурів упіймав. Як мій мізинець. Ми їх відпустили. Мамо!

— Йди до ванни, — наказав Ігор хлопцю і, щойно той виконав наказ, підійшов до Ліди упритул. — Що таке, кохана? Ну, затрималися трохи, велике діло літаки! Та й не вперше нам… ти не захворіла? Щось із дитиною?

— Ні, — вона взяла долоню мужа і притулила до своєї щоки. Тепла долоня. Жива. І пальці, що обводять по контуру її вуста, теж живі і теплі. — Хіба я ждала б тут, якби це з дитиною. Пробач. Я задрімала і бачила сон. Поганий. Що ви… що ти і Орчик… ні. Не хочу про це говорити.

— Тобі наснилося, що ми загинули? Ти тому така злякана?

— Так, я… а як ти довідався?

— Здогадався. Що ж іще могло так тебе налякати? Та не бійся. Обіцяю, такого з нами ніколи не станеться.

— Ти не можеш цього знати.

— Можу і знаю. Я вмію передбачати майбутнє…

— Як той… драург?

— О, хтось наводив лад у моєму кабінеті?

— А це заборонено кодексом законів про сім’ю? Так, я читала твої записи. Чудові. То ти — як він?

— Я значно кращий. І зроблю пророцтво негайно. За два місяці у нас народиться донька. Софійка.

— О, ти просто оракул, та й годі, — Ліда примружилася. — Дай-но я й собі спробую… У неї будуть золоті коси. Як у тата.

— І мамині очі, голубі, як квіти цикорію. Ми з тобою будемо жити щасливо і помремо в один день. І коли прийде наш час, остання мить, якої не уникнути і не оминути, за руки нас триматимуть діти. Наші діти — Орчик і Софійка, а, можливо, ще хтось, поки що безіменний, але так само — наш. І перехід у вічність буде легким. Ми підемо по мосту з молитов, що вознесли за нас найрідніші люди. Це і є справжнє щастя. Це — рай.* * *

13

— Добре тобі, крихітко, правда ж? Ну, чого мовчиш, курво, — язика від кайфу звело? Кажи, чуєш, стерво, добре чи ні?

Влада мовчала, тоскно дивлячись у стелю, і водночас силувалася розтягнути гумові вуста в гумовій же посмішці, аби показати, яку неземну насолоду вона отримує прямо в цей момент. Клієнт сопів і чмихав над нею, як прадавній паротяг, довбав її, зосереджено й невтомно, наче дятел під кайфом, говорив швидко і багато, немов п’яна кума на призьбі, ще й на повному серйозі чекав від неї відповіді. Не пощастило.

Господи, милий Боже, Ти міг би явити більше фантазії, створюючи чоловіків, бо наразі вони, мов відьмині пиріжки, — різного розміру, різної форми, але наповнення в усіх однакове. Лайно.

Крихітна кутова кімната в гуртожитку, яку підприємлива комендант здавала Владі за двісті баксів на місяць, повна пилу і безнадії, стала останнім її прихистком. Скоро і його не буде, Владині потреби зростають, а прибутки — ні. Треба щонайменше п’ятсот гривень щодня, на житло і на дозу, а ще ж і їсти щось мусиш, форму підтримувати… такі гроші їй, звісно, ніхто не платив. Економія на їжі — на дозі заощадити майже неможливо, хто сидів на голці, той знає — не найкращим чином впливала на форму. Зілля також. Влада старіла катастрофічно, у свої двадцять сім виглядаючи на сорок сім. Вона зайшла у глухий кут. Далі тільки вулиця, а про це думати хотілося ще менше, ніж про кнура, що дійшов, здається, в процесі до логічного кінця, впав на Владу і зарохкав. Вищий ступінь насолоди.

Я вас усіх ненавиджу.

Під стелею блимала підсліпувата лампочка, ось-ось перегорить, треба замінити. Темні круглі плями совалися підлогою, наче зграйка тарганів, а красиві, мереживні та різнокольорові, як у тесті Роршаха, танцювали у Влади перед очима. Клієнт зліз нарешті з неї і кинувся до ванни, прикриваючи кощавий зад брудним рожевим рушником.

Застидався, мабуть.

Влада також встала, загорнулася в темно-синій махровий халат, який лишився від Антона, і підійшла до вікна.