Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

Але тепер, коли так багато вже змінилося, чи не слід змінитися й нам? Хіба не можна спробувати трохи розвинути себе й мало-помалу взяти на себе нашу частку тягаря любові? Нас позбавили всякого жіночого клопоту, і жінка такою мірою зайняла місце серед наших розваг, що скидається на фрагмент справжнього мережива, який потрапив до дитячого ящика з іграшками, і дитина спершу радіє йому, а потім уже не радіє і зрештою кладе до розбитих та розібраних іграшок як щось гірше від решти. Ми занапащені легкими насолодами, як усі дилетанти, але маємо славу майстрів. А що, як знехтувати наші успіхи, а що, як почати від самого початку й навчитися брати на себе тягар любові, який завжди носили за нас? А що, як стати початківцями, і то тепер, коли так багато міняється?

Тепер я вже теж розумію, що відчувала татап, розгортаючи мережива. В секретері Інґеборґ вона взяла собі одну шухляду й тримала їх там.

— Ну, Мальте, поглянемо на них? — запитувала вона й раділа, наче їй щойно подарували все, що лежало в невеликій, покритій жовтим лаком шухляді. А потім, розхвилювавшись від самого чекання, не могла самотужки розгорнути цигарковий папір. Я щоразу допомагав їй. Але і я хвилювався, нарешті побачивши мережива. Вони були намотані на дерев'яний валик, геть невидний під шарами мережив. Ми повільно розкручували їх і придивлялися до візерунків, які розгортались, і щоразу трохи лякалися, коли той або той закінчувався. Адже це ставалося так раптово.

Спершу йшли канти італійської роботи, цупкі смужки з туго напнутими нитками, де все неодмінно повторювалося, і то виразно, мов у селянському садку. Потім перед нашими очима поставали ажурні грати венеціанського мережива, наче ми сиділи в монастирі або в'язниці. Але далі очі знову бачили волю, й ми зазирали в глибінь дедалі вигадливіших садів, що, зрештою, ставали густі й задушні, наче в оранжереї: пишні, не відомі нам рослини розгортали величезне листя, вусики чіплялись один за одного, наче їм паморочилось, а великі відкриті квіти points d'Alengon[65] вкривали геть усе своїм пилком. Раптом, виснажені і приголомшені, ми ступали на довгий шлях валансьєнських мережив, зимового ранку серед інею. Ми пробиралися крізь засніжені кущі бельгійських мережив із Бінша й вийшли на місце, куди не заходив ще ніхто: гілки так химерно звисали вниз, ніби там унизу була могила, але ми приховували це одне від одного. Холод підступав до нас дедалі ближче, і татап, коли з'явилися дрібні, витончені ключкові мережива, нарешті проказувала: «Ох, тепер перед очима немов крижані квіти!» — і так воно й справді було, бо ми гріли їх теплом своїх серць.

Знову згортаючи мережива, ми зітхали, то була довга робота, але ми не хотіли доручати її нікому.

— Ти тільки уяви собі, якби нам самим довелося їх плести! — казала татап і майже перелякано дивилася на мене.

Цього я не міг собі уявити. Я зловив себе на думці про невеликих тваринок, які завжди плетуть і яким за те дають спокій. Ні, звичайно, плели жінки.

— Ті, що виплели ці мережива, мабуть, потрапили на небеса, — зачудовано мовив я. Пригадую: тоді мене вразило, що я давно вже не запитував про небеса. Матап зітхнула, мережива знову були згорнені.

За хвилину, коли я вже забув про свої слова, вона спроквола протягла:

— На небеса? Думаю, вони справді там. Якщо отак думати, цілком може бути й вічне блаженство. Ми так мало знаємо про це.

Часто, коли в нас були гості, розмовляли про те, що Шуліни тепер у скруті. Великий старий замок згорів кілька років тому, і тепер вони тулилися в обох бічних вузьких флігелях і мусили ощадити. Але приймати гостей було в них у крові. Відмовитися від цього вони не могли. Якщо до нас приїздив хтось несподівано, він, найімовірніше, повертався від Шулінів, а якщо хтось раптом поглядав на годинник і майже лякався, то його, безперечно, чекали в Люстагері.

Матап, власне, вже нікуди не виїздила, але цього Шуліни збагнути не могли, тож нічого не лишалося і одного разу довелося поїхати до них. То було в грудні після кількох ранніх снігопадів, сани звеліли подати на третю годину, я мав їхати з матір'ю. А втім, пунктуальності в нас було небагато. Матап не любила, щоб доповідали про приїзд карети, і здебільшого спускалася вниз заздалегідь, а коли нікого там не бачила, їй завжди спадало на думку щось із давно незробленого, вона починала щось шукати вгорі або наказувати, тож потім її насилу можна було знайти. Зрештою ми всі стояли й чекали. Кінець кінцем мати сідала й закутувалась, і тоді виявлялося: щось забули і Сіверсен мала принести, бо тільки вона знала, де та річ. А потім зненацька від'їздили, не дочекавшись Сіверсен.

Того дня небо по-справжньому й не проясніло. Дерева стояли так, мов не наважувалися ступити далі в туман, і було щось зухвале в пориві вперед. Тим часом знову засніжило, і тепер видавалося, наче стерто останні сліди життя і ми їдемо по білому полотну. Не чулося нічого, крім калатання дзвоників, і годі було сказати, де ми, власне, їдемо. Настала мить, коли склалося враження, ніби ми загубили вже й останнього дзвоника, але потім вони знову зібралися всі докупи й задзеленчали на повну силу. Контури дзвіниці ліворуч видавалися примарними. Але раптом з'явилися обриси парку, високо, майже над нами, і ми опинилися на довгій алеї. Калатання дзвоників немов уже не розходилось, а гронами звисало праворуч і ліворуч на деревах. Потім ми повернули й їхали навколо чогось праворуч, а потім уздовж, зупинившись десь посередині.

Ґеорґ геть забув, що будинку вже немає, і для нас усіх тієї миті він стояв. Ми піднялися сходами, що вели на стару терасу, й лише дивувалися, що вже споночіло. Зненацька відчинилися двері, десь ліворуч, унизу й позаду, і хтось гукнув: «Сюди!» — піднявши руку й махнувши тьмяним ліхтарем. Батько розсміявся: «Ми тут блукаємо, мов привиди!» — й допоміг нам спуститися сходами.

— Але ж дім щойно був тут, —