Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Капітан Живчик? — прошепотів ельф. — Капітан Живчик!

— Шпуляр! — закричав Живчик і на радощах, міцно обійнявши ельфа, відірвав його від підлоги. — Це таки ти! — він обернувся до Кулькапа, який стояв біля нього і теж нетямився з радощів. — Четвертий зниклий кораблянин. О, Шпуляре! — зітхнув він, послаблюючи обійми і зазираючи в його глибокі очі. — Я сподівався… але й подумати не міг… Скажи мені лишень, як ти опинився на цій мерзотній посудині?

Ельф-дубовик спустив очі додолу. Його брови нахмурилися.

— Я… я не знаю, капітане. Все було як у тумані, — проказав він ледь чутно.

— Ми були на борту «Позасвітнього гарцівника», — тихенько нагадав йому Живчик. — Нас тяг помагай-біда. Ми летіли у відкрите небо на пошуки мого батька, Захмарного Вовка.

— Так, так, — кивнув головою Шпуляр. — Це я пригадую, — він зіщулився. — І ще пам’ятаю, як я дивився з кокону на буремний вихор, а він усе ближчав і ближчав…

— І? — нетерпляче запитав Живчик.

— А потім — нічого, — відказав Шпуляр. — Наступний спогад — я лежу в рівчаку посеред рибного базару в Нижньому місті.

Живчик приховав своє розчарування.

— Мене знайшов якийсь міський гном, — вів далі Шпуляр. — Він запропонував мені місце для ночівлі й дав чогось випити… лісового грогу… А потім — оце! — Голос його зірвався на крик, тендітним тілом струснули гіркі ридання.

— Нічого, Шпуляре, — підбадьорливо всміхнувся Живчик. — Зараз ти в безпеці. Ми знайшли тебе, хоча тільки Небо знає, яким дивом. І тепер оцей небесний корабель доправить тебе назад у Нижнє місто.

— А що мені там робити? — вигукнув ельф.

— Ти маєш дістатися мого санктафракського помешкання, — пояснив Живчик. — Там на тебе чекають інші: Тарп, Смілоголов, Сльота. Їм буде приємно побачити тебе. Ти ждатимеш укупі з ними. А ми з Кулькапом повернемось, коли дізнаємося, що спіткало решту зниклих кораблян. — Він узяв тоненьку ельфову руку в свою. — Але ми повинні вибиратися самі, Шпуляре. Тебе брати зась. І не тільки тебе, інших це стосується теж. Світло, яке спалахує між мною і кожним із вас, коли ми поряд, робить нас украй підозрілими.

Шпуляр висмикнув свою руку з несподіваною для нього силою.

— Ні! — рішуче заперечив він. — Ні, капітане. Щоб я лишався на цьому триклятому кораблі? Ні за що в світі! — У голосі його звучала відчайдушна звага.

— Але ж бо, Шпуляре, — почав Живчик. — Я ж пояснив…

— Я можу стати вам у пригоді, — не відступався Шпуляр. — Пливучи сюди не знати скільки часу, я багато чого почув надзвичайно важливого для нас — про невольничий ринок — від своїх сусідів.

— І все ж, Шпуляре… — знову почав Живчик.

— Крім того, — не вгавав Шпуляр, — я ельф-дубовик. Спостережливий. Чуйний. У мене гострі змисли. А ще, як і решта ельфів-дубовиків, я вмію вгадувати наміри інших з особливостей їхньої поведінки. Мені неважко буде з’ясувати, як працює невольничий ринок.

Живчик тріпнув головою.

— Що ж до сяйва, — провадив без передиху Шпуляр, — то на цьому ринку повно всякого добра! Усякого! У тому числі істот, які світяться — світлоголовів, коли намокає їхнє хутро, фритів, якщо їх налякати, сяйнорогів, коли на них нападуть… Нікому і в голову не прийде на нас озиратися.

Живчик зиркнув на Кулькапа — той знизав плечима.

— Порушиш хоча б одне з неписаних тутешніх правил — і тобі клямка, — Шпуляр провів рукою по своїй неприкритій шиї. — Повірте мені, капітане, без моєї допомоги на Великому Сорокушачому невольничому ринку ви не протягнете й десяти хвилин.

— Він має рацію, — визнав Живчик.

— Ще б пак! — енергійно кивнув головою Кулькап. Сама думка, що він може опинитися в лапах жорстокосердої сорокухи з блискучими очима проймала його жахом.

— Отже, порішили. Продовжуємо пошуки втрьох, — підсумував Живчик.

— Так уже, мабуть, судилося, — промовив Кулькап. І раптом споважнівши, похнюпив очі. — Позавчора вночі я вичитав у сувоях дещо, на мою думку, важливе для нас. Ось як звернувся Кобольд Мудрий до своїх прибічників, коли вони дісталися Верхоріччя і стали чекати на Матір Бур: «Ми — не що інше, як цуценята на смику, які чекають, поки за нього смикнуть. А наше життя — не що інше, як робота невидимої руки, що тримає цей смик».

— І ти гадаєш, ніби хтось чи щось смикає за наші повідці? — усміхнувся Живчик.

— Просто розповідаю вам те, що прочитав, — відповів Кулькап.

— Ясно, — сказав Живчик. — Що ж, можливо, ти і твій Кобольд Мудрий маєте слушність. Зрештою ми подалися сюди — і знайшли четвертого члена моєї команди. Чи міг я на таке сподіватися? Якщо це робота невидимої руки, друже мій Кулькапе, то маю надію, вона міцно триматиме повідець, бо щось мені підказує, що попереду на нас чекають якнайсерйозніші випробування.

— На невольничому ринку, — здригнувся Кулькап.

— На невольничому ринку! — похмуро повторив Шпуляр. — Де я буду вам за провідника.

— Що ж, дуже добре, якщо з цим уже покінчено, — почувся втомлений голос із другого кінця сирого трюму. То нагадав про себе дрібногоблін, ще й досі в кайданах і всіма забутий. — А тепер нехай хтось визволить мене, будьте такі ласкаві.

Спорядившись довгополими каптанами та новими заплічними крилами, знайденими у коморі піратського корабля, Живчик, Кулькап і Шпуляр урешті розпрощалися з різношерстим гуртом пасажирів та командою «Небесного гарцівника». Уже сходило сонце, коли вони ступили на трап, і Живчик з утіхою відзначив, що тут, на світлі, ані він сам, ані Шпуляр більше не світяться.

Живчик видивлявся