Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Коли вони тікали від жаб’ячих людей, Хамдуна виявила нелюдську витривалість. Тоді від довгого бігу серце в Стоймислової доньки ледь не вистрибувало з кістяної клітки, а у войовниці дихання завше залишалось рівним. День за днем вони збільшували відстань од переслідувачів, Жаринка бігла з останніх сил, а Хамдуна, здавалось, лише почала розминати м’язи. Білявка запитала її тоді, котрий з богів дарує подібну силу, на що її хазяйка відповіла лише, що цього бога називають «ворогом лінощів». Жаринка довго думала над її відповіддю, але врешті-решт визнала, що не може второпати, про котрого з богів йдеться.

В перші дні їхніх спільних мандрів Жаринка побоювалась, що войовниця буде примушувати її до речей безбожних та протиприродних. Серед її родовичів ходили чутки, що войовничі жриці мавпують чоловіків. Злягаються із жінками-рабинями, прив’язуючи собі до стегон дерев’яні та шкіряні знаряддя. Подумки вона навіть змирилась із такою перспективою, проте Хамдуна не виявила зацікавлення принадами білявки. Жаринка подивувалась сама собі, коли на третю-четверту ніч відчула щось на кшталт розчарування. У войовниці було красиве і сильне тіло. Вона слідкувала за собою й випромінювала саме ту впевнену силу, що притягує жінок до чоловіків сильніше за красу і багатство.

Однієї ночі, вже у схованці під Сур-гіркою, Жаринка відчула на собі погляд Хамдуни. Очі білявка не розплющувала, але шкірою відчувала, що войовниця пильно дивиться на її обличчя і шию. Хвиля жару народилась між ніг Стоймислової доньки й побігла всім її тілом.

«Почалось!» — вона вирішила бути ніжною і покірною, як й належить вдячній рабині.

Але нічого не сталось. Відчуття погляду незабаром зникло.

Коли Жаринка наважилась розплющити очі й подивитись на свою хазяйку, та спала. Білявка ще довго крутилась на ліжнику й весь наступний день відчувала дратуючу млявість.

Мети свого походу Хамдуна також не розкривала. Зате розпитувала Жаринку про Громовий хребет та його населенців. Та була б і радою розповісти, але її знання в цьому напрямі були вельми куцими. Біле плем'я жило в лісовому краї лічені роки, і народна пам’ять ще не встигла обрости казками і легендами про тутешні дива. Жаринка знала лише одне певне передання, пов’язане з Громовим хребтом.

За повір’ями Білого племені, боги насилають на захланні сім’ї страшну хворобу: вселяють у новонароджених замість однієї аж три душі. Ознакою хорі є три ямочки під грудьми дитини. Хорватські могитичі вважають себе безсилими перед цим прокляттям. Отже, коли в однієї із куниць народився син з трьома ямочками, родичі почали схиляти охоплених жахом батьків до того, щоби принести його в жертву Пекові.

Рішучої миті Стоймислова наложниця-полонянка, котра народилась серед верховинців, порадила куничам не вчиняти зла, а звернутись до чаклунів з Громового хребта. Вони, казала горянка, лікують цю хор й з давніх-давен не роблять різниці між родами і племенами, допомагаючи за гроші усім потребуючим. Спочатку Волх спротивився цій пораді, але батько дитини належав до кунської знаті й до того ж довго чекав на сина. Врешті-решт Волх дав дозвіл віднести дитину до гірських чаклунів.

Батько дитини потім казав усім, що присягнув мовчати про все, що бачив і чув у горах. Його дружина виявилась більш балакучою. Вона розповіла, що чаклуни провідали їхню біду ще задовго до того, як нещасна сім’я побачила скелі Громового хребта. З гір назустріч куничам спустився одягнений в чорне маг, при священному дубі сотворив мольф[63], покатав веретено по дитячій сорочці, взяв срібло і сказав, що дві душі без борні залишили тіло, а третя законно перебуває у ньому в мирі і спокої.

— Маг був одягнений в чорне? — перепитала Хамдуна-Арата.

— Так казали.

— І катав веретено?

— Так.

— А що тепер з дитиною?

— Ніби здорова.

— А що ще у вас розповідають про чаклунів?

— Та наче нічого… — замислилась Жаринка. — А! — згадала вона. — Ті чаклуни роблять линовища.

— Що це таке?

— Це висушена гадюча шкіра. Якщо у відварі з правдивого линовища мити волосся, воно буде пухким і красивим і не сохнутиме від заздрісних поглядів. Правдиві линовища, освячені магами, верховинці продають лише за щире срібло. В нашому домі також є линовища з Громового хребта. Мати зберігає їх у скрині під божницею.

— Їх роблять зі звичайних гадюк?

— Ми називаємо цих змій писаними гадюками, бо вони несуть на спинах хвилясті мережки.

— Чаклуни з Громового хребта вклоняються писаним гадюкам?

— Не знаю, — похитала головою білявка. — Про таке ніхто не казав… Якби вони вважали гадюк за святе, то хіба б продавали їхні шкіри?

— Деякі маги продають свої святині.

— Навіщо?

— Я цьому також дивуюсь, — визнала Хамдуна. — Але я сама бачила, як християнські ченці у Теодоро[64] торгували забальзамованими пальцями та дітородними членами своїх мучеників. Вони називають такі святині «мощами» й ревно вклоняються їм.

— Християни — пусті люди, — впевнено мовила Жаринка. — В теремі мого батька часто гостюють купці-християни.