Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Люблю її… — показуючи на рибинку, мовив він. — Їжа пенсіонера. А оце все… Це вам, молодим. Я вже й відвик їсти.

— Та і я не великий гурман, — сказав Віктор. — Ми колись у Польщі були, стояли в одному кемпінгу, то саме ваш Сергій узяв тоді отаку рибу — як зараз пам'ятаю — запечатана, аж світиться, усіх пригощав. У нас тоді ще такої не було.

— Не скупий був мій Серьожка, — погодився старий. — Завжди з друзями ділився. І мені, бувало, приїде — на тобі, тату, костюм купиш, бо цей уже старий. А телевізор який подарував! Не на день народження! Так просто. От приїхав і телевізор приніс!

Старий підхопився з місця і приніс засмальцьовану інструкцію від «Шарпа», вихваляючись, який це був телевізор.

— А де ж сам телевізор? — запитав Віктор.

— Продав! — забідкався старий. — На ліки треба було. Знаєш, які вони тепер дорогі? Куди мав подітися?

Вони випили ще, і Віктор сказав:

— Гарно ваш син їздив. Акуратно. Навички мав — що треба. Машину наче тілом відчував. Я все питав — ти де так навчився? А він відмовчувався. Скромний був.

— Скромний, — погодився господар, — моє виховання.

— Я гадаю, він до того, як у цей наш бізнес пішов, десь мусив круто їздити…

— А він що, ніколи не розповідав?

— Ні. — Похитав головою Віктор. — Не любив хвалитися.

— О-о… — господар від душі зрадів, що є про що розповісти. — Та він раніше спортсменом-автогонщиком був! На перших ролях у команді! Його на найвідповідальніші заїзди ставили!

Старий знову зірвався з місця й побіг до кімнати. Віктор підвівся й рушив за ним. Отже, все ставало на свої місця. Так він і думав. Очевидно, чимось таким займаються водії-профі на західних автошляхах. Таким, після чого гинуть. Або навпаки — не займаються. Відмовляються від пропозицій, а потім…

Старий сидів навпочіпки перед тумбочкою, у якій валялися пожовклі газети та подерті журнали.

— Зараз… зараз я тобі покажу… мою гордість… Ну, де ж він? Журнал «Огонёк», знаєш, ще союзний. Крупним планом — ну, ще б… чемпіон… Ти чув про авторалі Париж — Дакар? Це ж мій синок у… у якому?.. О! Як зараз пам’ятаю — у дев'яносто п’ятому мав їхати. Затерли! Не пустили!

— Чому затерли?

— О-о… Заздрість! А він скромний був. І талановитий! Він у збірній ще Союзу… А ти як думав! Завжди перший — чемпіон…

Господар квартири то порпався в тумбочці, перекидаючи ті самі газети, то сідав просто на підлогу й починав хвалитися покійним сином. У Віктора ворухнулася підозра — а якщо він…

— А на чому він у збірній їздив?

— О-о… ну на цих… ну… ось такі, знаєш, схоже, як у… ох, старість, склероз…

Розмова починала набридати: старий швидко п’янів, язик його все більше розв’язувався й одночасно заплітався. Жодного журналу, жодної вирізки, якими хвалився, так і не знайшов. Кубок, ще союзний, який, з його ж слів, залишив колись йому Сергій, мусив продати кілька місяців тому. Знову ж таки на ліки…

Перше враження, що виникло при зустрічі, було зіпсоване, і Віктор уже не знав, як сприймати ту інформацію, від якої одразу, коли почув, стиснулося серце. А старий причепився не на жарт. Довелося, прощаючись, завести його до тієї самої крамниці й купити ще одну пляшку, за яку той кланявся йому мало не до землі.

— Валю! — Батько покійного заговорив до продавщиці з відділу. — Дай-но мені ще консерву. Ну, в томаті… — І при цьому благально глянув на Віктора.

Той мовчки кивнув, і старий залишив магазин.

— А мені дайте пачку «Вінстона», — попросив він жіночку, яка стояла за прилавком і вже відраховувала йому здачу. — Шкода старого.

— Йому нікого не шкода, — відповіла та, — допився до ручки. Алконавт…

— У нього син загинув, — сказав Віктор.

— Можна подумати, він після цього почав — гмикнула та. — Я вже тут майже десять років працюю — надивилася.

— А правда, що син його автогонщиком був? Чемпіоном ще Союзу?

— А він ким тільки не був, — скривилася продавщиця. — Залежно від того, чого і скільки вип'є старий. І в охороні президента, і на космодромі відповідальним працівником… — Вона зітхнула. — Може, ви й праві — шкода Івановича…

Він запалив і опустив бокове скло. Поруч мчали машини. Зараз важко було уявити, що ще можна зробити, аби дізнатися про минуле Сергія Бородюка, який нещодавно загинув в автокатастрофі. Але ще менше уявлення він мав про те, що можна зробити для зміцнення власних тилів в очікуванні моменту, коли стане по-справжньому гаряче. А такий момент настане, він не сумнівався.

«Вісімка» кольору «металік» затрималася в нього довше, ніж усі інші машини. Це було вдале авто фінського складання, і, пригнавши його, Віктор витратив день на оформлення. Оформив на себе, оскільки не збирався продавати. Знадобиться автомобіль для власних потреб, в той час, коли зібрався… так, облишити свій рід занять.

Це був по-справжньому щасливий рік. Ні, він не домігся Зоряни. Звісно, ні. Але спосіб життя кардинально змінився. Якщо раніше воно було якимось безпросвітним, то тепер усе складалося інакше. Зараз він був їй потрібним. Нехай навіть сама Зоряна поки що не визнавала цього — байдуже.

Зміна у власному житті відчувалася гостро. Тепер він спокійно міг жити для неї, не переймаючись думками, що може зруйнувати чужу сім’ю, створити їй життєві проблеми, зашкодити її дитині. Усе це вже сталося. На щастя, без його участі. Постаралася доля. І тепер він мав нагоду підштовхнути її траєкторію у відповідному напрямку, внести корективи.

Звісно, Зоряні було не до його божевільних прожектів. У її житті почалася чорна смуга, додалося проблем. А його власний статус в її очах не змінився ні на крихту. Віктор був упевнений у цьому, не підозрюючи, що статус цей насправді змінився на гірший