Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

у бійці, а потім ще й упав метрів з чотирьох на бетон. Тому відкривати труну не радили — для батьків це зайві переживання. З'явився ще один молодий на вигляд чоловік, одягнений трохи не траурно, але… За описом, який зробив голова, Юркін зрозумів — Бурроу. Ну що ж, цього треба було сподіватися. Для цього «журналіста» і смерть — не смерть, а сенсація. Голосить мати, голосить батько. Підходить Янюк, заспокоює: радійте, що син у кращому вже світі, бо святий був. Ну ясно, мученик за віру, святий… Десь на подвір'ї вже накривали столи.

Юркін уявив, як у ресторані Янюк цідив лимонад: справді не п'є чи тримав марку перед гостем?

Почалося відправляння обряду: говорять про те життя, котре значно краще від цього, про страждання, які випадають кожному на віку, і ними перевіряється віра в господа бога; тим, кому відкрився дух святий, хто здатен говорити іномовами, тим муки і навіть сама смерть не страшні. Андрієві відкрився бог…

Мати, притнута Янюковими наказами, плакати перестала, але сльози душили: рідний син, хоч би виплакатися дали… Починає промову Янюк. Довгі фрази, пересипані цитатами з біблії. Головне — тон: наче на мітингу виступає. Голос різкий, неприємний: Андрій постраждав від властей за віру, Андрій став жертвою насилля… Утиски з боку держави… Без нагляду вже й поховати не можна — промовистий погляд убік Пересунька, який уособлює сьогодні тут, на похороні, владу.

Янюк без упину говорить вже хвилин двадцять. Раптом, справді раптом, бо з присутніх, здається, так ніхто і не зрозумів, звідки з'явилися сокири, і кілька дебелих чоловіків заходилися відривати віко домовини. Не витримала — заголосила мати, кинулася до труни, Янюк притримав її за плечі. Мить — і віко злетіло. Мати відсахнулася, одвернувся батько… З останніх рядів — коли він встиг? — до труни протиснувся Бурроу і клацнув фотоапаратом.

Потім Бурроу зник, а Янюк все говорив і говорив. Що керувало ним? Тільки злість за якусь образу? Усвідомлення своєї безкарності? Відчуття тут, перед «братами», своєї сили?

«Хто він такий, Янюк? — вже вкотре запитував себе Юркін. — Звідки в нього стільки зненависті до Радянської влади, до народу, до країни, де він виріс? Адже воював, кров проливав, раз стільки нагород з фронту приніс…»

Думки перервав стукіт у двері.

— Можна до вас, Ігоре Костянтиновичу, — пролунав голос Жигаліна.

— Та заходь, раз прийшов. З чим ти? — спитав Юркін, і сам здивувався абсурдності запитання.

— Я не хотів учора вам казати, але тепер… Гадаю, що це може стосуватися нашої справи.

— Викладай, чого замовк.

Жигалін сів навпроти Юркіна, склав по-школярськи руки на стіл і почав розповідь:

— Тут один німець з ФРН з'явився, на прізвище Меркс, з туристичною групою приїхав. У них за програмою чотири дні в Запоріжжі. Так морока з ним…

— І яка ж в тебе з ним морока, Сашо?

— Та не в мене — гід хвилюється. Зник він, Ігоре Костянтиновичу. Дві ночі вже не ночував. Поснідали, група в автобус і поїхала на екскурсію, а цей Меркс щез. Гід вже і в лікарні, і в міліцію зверталася. Нарешті подзвонили навіть до нас… Отака справа…

Юркіну надмірна стурбованість Жигаліна здалася дивною, і він усміхаючись запитав:

— То що ж тут має цікавити Комітет державної безпеки? Хай ним «Інтурист» опікується, краще екскурсії проводять…

— Та знайшовся ж він — з Янюком зустрічався.

— Де?

— На квартирі у віруючої однієї — Лариси Сидорівни Герасименко. Це від Янюкової хати хвилин п'ятнадцять пішки.

Юркіну на мить перехопило подих: Жаннетт Мельє, Мітчел Бурроу, а тепер ще й якийсь Меркс з ФРН — за два дні всі встигли з Янюком побачитися. Це було вже занадто.

29

— Дядю Миколо, я така рада, що ти приїхав! — Жінка обнімала старого, а він на всі боки розкланювався, наче все те діялося у театрі.

Вони нарешті трохи заспокоїлися, жінка кинулася на кухню щось зготувати, а той, кого називали дядею Миколою, уважно розглядався довкола. Було видно, він тут уперше. Встав, пройшовся по кімнаті, поглянув на фотокартки на стіні, одна особливо привернула його увагу. Прибігла жінка, Лариса, почала накривати на стіл.

— Зараз обідати будемо, час саме обідній. Я ж не сподівалася на такого гостя, а то б краще приготувалася, — щебетала вона не вгаваючи, а гість усе повторював: «Добре, все добре».

Нарешті, коли на столі вже стояло все, він дістав пляшку коньяку, коробку цукерок і поклав усе те поруч. Жінка зашарілася, почала розливати борщ по тарілках, розкладати котлети.

Чоловік відкоркував пляшку:

— Не дочекалися ми з Сидором зустрічі, не дочекалися…

— Татко теж увесь час, скільки я себе пам'ятаю, тебе згадував… Ой, а чого ж це я на «ти» з вами. Ми ж бо ще й не дуже знайомі.

— Знайомі, знайомі, Ларисо, не турбуйся, з батьком твоїм ми наче рідні, так що можеш називати мене дядьком. Мені це дуже подобається.

Гість говорив з помітним акцентом, хоча мову, видно, знав добре.

— Принеси, Ларисо, два келишки, і вип'ємо, як у вас заведено, і за зустріч, і за Сидора.

Лариса швидко принесла келишок, але один:

— Я не п'ю, то ти вже сам.

Гість не став розпитувати про причини, налив собі в чарку коньяку, пригубив і поставив на стіл.

— Там у тебе на стіні фотографія Сидорова… У мене такої немає, то, може, ти мені її дала б, якщо в тебе є інша.

— Є, чого ж. — Вона притьмом зняла фотокартку і віддала її гостеві.

— А я тобі ось цю привіз — пізнаєш? — гість дістав з бокової кишені фотокартку, на якій стояли, обнявшись, двоє молодих людей у однакових смугастих робах.

Лариса вдивлялася в фотографію, ніби відшукуючи щось у найвіддаленіших закапелках