Читати книгу - "В погоні за Привидом"

Навіщо однак потрібний був йому цей час? Зв'язатися по радіо із своїм резидентом? Можливо. Адже у нього знайшли рацію (він і її здав під час капітуляції).

Але що ж він міг повідомити по радіо своєму резидентові? Про безвихідність свого становища і намір здатися радянській контррозвідці? Навряд…

А тимчасом Джонсон зовсім не схожий був на переможеного, коли він з піднятими руками вийшов з дачі.

Кірєєв провів бритвою по намиленій щоці і зморщився — лезо бритви якось деренчало, це свідчило, що воно «не бере». Кірєєв дужче закріпив лезо і провів ним по другій щоці.

Неполадка з бритвою відвернула на декілька секунд увагу майора, але незабаром він знову почав думати про те ж саме. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що Джонсон обдурив його. Джонсон не один рік займався агентурною роботою і мало не у всіх європейських державах. Такі хижаки не здаються так просто…

Але що ж робити із своїми сумнівами? Піти до полковника Нікітіна і розказати все? З ним можна, звичайно, поговорити відверто — він людина чуйна, зрозуміє, мабуть, причину сумнівів, але вимагатиме і більш переконливих фактів. А де їх візьмеш?

Майор Кірєєв був людиною діяльною. Він не міг довго роздумувати. Закінчивши голитися і критично оглянувши у дзеркало своє схудле за останні дні обличчя, він старанно протер його одеколоном, одягнув кітель і пішов на роботу, вирішивши сьогодні ж ще раз побувати на дачі Джонсона.

… Полковника Нікітіна теж цілий день турбували тривожні думки про «справу Джонсона». «Цікаво, що думає про всю цю історію майор Кірєєв?» — багато разів питав він себе.

Полковник знав Кірєєва вже досить давно. Якось їм довелося разом виконувати серйозне завдання генерала. Робота була напружена, нервова. Полковник Нікітін в таких випадках був неговіркий, дратівливий. Він вимагав від своїх підлеглих, щоб його розуміли з півслова, з непомітного жеста, з міміки, з виразу очей. Кірєєв у такій обстановці був майже ідеальним помічником. Але головне його достоїнство полягало в тому, що він умів передбачити черговий хід ворога. Це не було однак лише витонченою інтуїцією, надчуттєвістю, якою так люблять похвастатися деякі розвідники. Кірєєв більше покладався на розум, на точні закони логіки. До того ж, як справжній контррозвідник, він мав не тільки тверезий розум, а й фантазію, яка давала змогу уявити найнеймовірніший маневр противника.

Роздуми полковника Нікітіна перервав черговий офіцер, який доповів, що майор Кірєєв просить прийняти його в терміновій справі.

— Про вовка помовка, а вовк тут, — усміхаючись, сказав Нікітін і простягнув руку Кірєєву, коли той зайшов до кабінету. — Я щойно думав про вас і хотів уже посилати за вами.

Пильно подивившись на майора, він додав:

— Мабуть, я не помилюсь, коли скажу, що ви зайшли до мене в зв'язку з справою Джонсона?

— Так точно, товаришу полковник, в зв'язку з цим.

— Ви мені нічого поки що не кажіть. Давайте спочатку я сам висловлю вам свої міркування. Порушу, так би мовити, узаконений порядок спершу вислуховувати підлеглих, а вже потім висловлювати істину, — зауважив Нікітін з посмішкою. — Ну, а тепер поговоримо серйозно. У вас є, мабуть, якісь нові факти, невідомі мені?

— Так точно.

— Мені хочеться перевірити себе і розгадати дещо без цих додаткових фактів. Турбує мене в цій справі легкість удачі. А коли маєш справу з таким противником, як Джонсон, легка удача не може не здаватися підозрілою… Чи все ви знаєте, Антоне Івановичу, про цього Джонсона?

Кірєєв попросив дозволу закурити. Глибоко затягнувшись і повільно випускаючи дим через ніс, промовив неквапливо:

— Насамперед, він дуже досвідчений агент міжнародної категорії…

— А те, що він, Джонсон, — племінник Джорджа Стефенса, одного з крупних промисловців Сполучених Штатів, — примружившись, запитав Нікітін, — і що він має диплом вихованця Колумбійського університету — це вам відомо?

— Мені особисто це не було відомо, але я весь час відчував, що це ворог материй.

— Отже, він не міг здатися так просто, навіть потрапивши в пастку, — зробив висновок Нікітін і, піднявшись з-за стола, повільно почав ходити по кімнаті. — Подивимося тепер, що він міг зробити з обстановці, яка склалася. І Джонсон і його начальство добре знали ціну кресленням Гурова. Знали вони і про те, що Гуров і його співробітники майже півроку над ними працювали. Обставину цю я підкреслюю тому, що на випадок зникнення креслень чи знищення їх довелося б багато потрудитися, перш ніж відновити все у первісному вигляді. Отже, такий противник, як Джонсон, міг би і знищити їх. Адже для цього досить було тільки чиркнути сірником. Чому ж він цього не зробив?

Полковник знову сів за стіл і мовчав так довго, що Кірєєву здалося, ніби він чекає від нього відповіді.

— Джонсону, очевидно, треба було повернути нам ці креслення, щоб приспати нашу пильність! — переконано сказав Нікітін. — Створити враження цілковитої капітуляції, тоді як насправді він знайшов, видно, якийсь інший шлях викрадення креслень… Але який? — знову запитав Нікітін. — Рація, звичайно, відпадає.

— Рація відпадає тільки частково, товаришу полковник, — обережно зауважив Кірєєв. — Тільки лише в розумінні неможливості передачі креслень з її допомогою. Але рація тут відіграє все-таки якусь роль. Адже Джонсон користувався нею незадовго до того, як здався нам. Лампи його рації не встигли ще охолонути, коли я їх помацав.

— Який же висновок робите ви з цього?

— Джонсон, мабуть, зв'язувався з резидентом для того, щоб повідомити його про новий план викрадення креслень Гурова.

— Що ж, з цією догадкою можна погодитись, — подумавши трохи, сказав Нікітін.