Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

— А їхня дочка? Що, вона справді… щипетильна?

— Це коли щіпне! — показав зуби Федьо. — Тримайсь од неї подальше! А коли внадиться — жени! Подується і привикне.

Тоді Іван заговорив про портрета — це вже описано.

— Да, конешно, — мовив до того, що вже сказано, Федьо. — Це так вона почина внаджуватися. Каже, що художниця, тіки шо в неї життя не склалося. Але перти на тебе не буде, нє! — певною мірою таки щепетительна. Не давай тільки себе щіпать! — і він гоготнув круглим ротом. — А вопще квартира як квартира, я в худших бував. Ці трохи чудачні, але тобі шо до того — прийшов, перебув ніч. Але зачиняйся, там є защіпка.

— Можуть і вночі зайти? — з жахом спитав Іван.

— Нє, то хіба старий, коли нап’ється. Щоб душу, сказать, вилить. Але ти його прожени, він смирний — піде собі. Оце такі условія. Не вони мають їх тобі ставити, а ти їм. Я так і зробив, бо цих хазяйок квартирних добре знаю. Будь од них подальше, і хай гризуться самі.

— А вони гризуться? — спитав Іван.

— Не те слово! А хто в цьому світі не гризеться? Не гризеться, хто живе сам, та й той гризеться, що нема з ким гризтись, — знову показав зуби Федьо. — Це тіко спершу цвіточки, а поживуть — і гризня! Через це так часто міняю квартири, і тобі совітую. Шось не так, за манатки — і драла, і к чорту, а чорт тебе не обідить.

І він знову гоготнув круглим ротом, а обличчя масно заблищало.

— Услужив ти мені, — ображено сказав Іван.

— Та не бери до серця! — сказав Федьо. — Люди як люди! Не гірші і не кращі. Дай їм понять, шо ти тоже щепетительний, і коли буде не по-твому, за манатки — і стрекача. А вони цього бояться! Гроші ж наперед не плати, бо влізеш! Спробуй!)

Отака розмова відбудеться через півтори години, а тим часом Іван Василевський мав на серці стуму від того першого зіткнення з господинею. Отож не бачив ні чудового осіннього ранку, ні сонця, ні розкішних барв, ні неба, теплого й прохолодного водночас. Дивувався, що його, завдяки Федьові Салу, винесло із звичних, хай і паскудних, гуртожитських буднів, до яких по-своєму звик, щось його їло, млоїло, а з другого боку, заздрив Феді, бо той був у цьому світі як пташка: пурх сюди, пурх туди нічого на серці важкого, з усього можна легко викрутитися, тож і виходив сухим із води — і все з отією усмішечкою (що відбита на портреті «щипетильною» Людмилою), з лискучою мамризею і з лукавинкою в очах. Ні, він, Іван, не такий, і це передусім тому, що тугодумний. Навіть їжу брав до рота обережно, спершу пізнавав на смак, довго розжовував і тільки тоді ковтав. Так само й кожне сказане до нього слово і кожне написане: збивав їх докупи, сім раз відмірявши й пильно приладжуючи, а подекуди й обстругуючи; зрештою, переконувався, що і їжа, ретельно розжована, погана, і слова, приладжені, обстругані й обглодані — мертві. Але мав не лише таку ваду: зважувався довго, а коли ступав на якийсь шлях, ішов ним, хоча той шлях баюристий і багнистий, тоді як поруч стелиться битий і впорядкований. І це тому, що якось траплялося: не він вибирав дорогу, а вона його — опертися ж не міг. Через це тепер гостро насторожився і почав подумки обмацувати й обсмоктувати кожне слово, сказане Таїсою Іванівною (а пізніше й Федьом Салом), був-бо з людей неповоротких. Про це можна судити і з випадку тієї позички: не міг віддати боргу (я в те вірив), але ніколи про нього не забував.

Отож Іван Василевський над усе боявся, як то кажуть, «улізти». Тому після лекцій пішов не додому (як не ходив, коли жив у гуртожитку), а в бібліотеку, де опрацював потрібні книжки, а тоді подався до палісадника з кількома лавками, вибрав незайняту і, немилосердно кадячи цигарку за цигаркою, твердо вирішив Федя Сала послухатися, можливо, й не тому, що той його переконав, а тому, що взагалі слухався людей із сильнішою від своєї вдачею — мав-бо волю підломлену ще в дитинстві від деспотичного вітчима.

Отож повертався на місце нового осідку як ходяча палиця: виструнчений, простойдучий, із заплилими лудою очима, із цигаркою в кутку рота, дим з якої найочевидніше й не плив нікуди далі очей, відтак утягувався ними та й лудив йому позір.

Перше неприємне, що його стріло, був Пес, який також значиться між персонажів цієї драми, через що писатимемо його з великої літери. Пес був нікчемний: суміш порід, які опанували цю околицю, старий, коротконогий, облізлий, із прямими вушками, зате з необскубаним хвостом, отже, гідності до кінця не втратив — він гавкав на Івана ярісно, ошкірюючи невеликі, може, й розхитані зуби. Василевський стояв не рухаючись, — до речі, вчора Пса ніде не було, — чекаючи, чи щоб цей нікчемний виплодок якоїсь місцевої, мабуть, не вельми високоморальної суки відгавкався, чи щоб хтось вийшов із дому й убезпечив його.

— Він у нас не кусається, ідіть смєло! — сказав за спиною чоловічий голос. — А вопще вгостіть його раз-другой ковбаскою, і він вам ноги лизатиме. Оце він ковбаски, капосний, і вимагає.

Іван озирнувся: у хвіртці стояв господар. Мав на собі ті ж лахи, що й учора, а всміхався подібно до Пса, навіть слова викидав гаркітливо.

— Приберіть його! — наказав Іван.

— Пшов вон! — крикнув господар, від чого Пес перестав гавкати, але чомусь облизався й позирнув на прибульця чи насторожено, чи недовірливо.

— Собаки чуствують, коли їх бояться, — сказав господар. — Є у вас ковбаса?

— Та трохи є, — сказав Іван.

— То киньте,