Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Цей Синяк – типове хамло й бидло, – одповіла з ненавистю.

– Ну, це вже із сфери емоцій, – заперечив Бобрьонок. – Як на мене, розумна й делікатна людина. Й дуже спостережлива. – Нахилився до кармелітки й перепитав: – Я так зрозумів: ви зізнаєтесь, що вели подвійне життя і зберігали в своїй кімнаті шпигунську рацію? Прошу назвати спільників. Хто поставляв вам інформацію? З ким тримали зв'язок?

– Чи не забагато хочете від мене?

– Ні, запитання тільки починаються.

– А якщо я не відповідатиму?

Бобрьонок із жалем покрутив головою.

– Сподіваюсь, ви знаєте закони воєнного часу?

– І те, що ви називаєте Смершем!

– Так, смерть шпигунам, – серйозно ствердив майор. – Ніхто не робить з цього таємниці.

– Дайте закурити, – попросила кармелітка.

Майор витягнув із шухляди коробку «Казбеку». Кармелітка жадібно схопила цигарку, й Бобрьонок дав їй прикурити.

– Скучили за куривом? – запитав.

– У цьому чернечому кублі можна було жити, – одповіла. – Найважче було обходитися без сигарет. – Затягнулася і додала: – Цигарки у вас якісь кислуваті…

– А ви що звикли курити?

– Болгарські сигарети.

– Радий би пригостити, та не маю. Однак ми відволіклися…

– Ви й справді гадаєте, що я когось викажу?

– По-моєму, у вас нема іншого виходу.

Шпигунка презирливо скривила губи:

– Ваша впевненість мені подобається.

Бобрьонок бачив, як билася в неї жилка на скроні, пульсувала часто-часто у такт приспішеним ударам серця – пя жінка, попри її зовнішній спокій, нервувала, але трималася з останніх сил.

– А що вам лишається робити? – запитав.

– Мовчати, – одповіла одразу.

– Але ж ви програли!

Грижовська затягнулася кілька разів цигарковим димом так, що загорівся картон, люто розчавила недопалок у попільниці і знову потягнулася до коробки.

– Ненавиджу! – вигукнула раптом. – Я вас ненавиджу, й ви з мене нічого не витягнете. Катуйте, я готова до всього!..

– От що, – перебив її майор різко, – досить істерик. Ви не в гестапо, й ніхто вас і пальцем не зачепить. Це ви звикли не церемонитися в методах допиту – давно вже переплюнули найсвятішу інквізицію.

Грижовська підвела руки, буцім хотіла відгородитися від Бобрьонка.

– Гестапо! – заперечила. – Там справді м'ясники.

– А ви?

– Я офіцер розвідки, і це – велика різниця.

Майор іронічно посміхнувся, подумав: «Цепелін» не згадує».

Я міг би навести факти, коли розвідка передавала полонених гестапо. Одна шайка-лійка…

– Можливо, – нараз зовсім несподівано погодилася Грижовська. – Хочете сказати, що винен – оддати повинен? Я готова до всього, але навряд чи витягнете з мене хоч слово.

– Я ж сказав, – розсердився Бобрьонок, – ми не використовуємо гестапівські методи, але й не панькаємося із шпигунами. І єдиний вихід пом'якшити свою долю – бути кінця відвертою і хоч трохи спокутувати вину.

– Вину? Я не відчуваю за собою вини, майоре, ми и вороги, мені нема чого спокутувати, я знала, на що йду і що чекає на мене. Я нічого не скажу, пане майоре.

– Звідки стільки люті? – здивувався Бобрьонок. – Наче ми в чомусь завинили перед вами, наче це ми почали, наче ми прийшли до вас і топчемо вашу землю. До речі наскільки я розумію, ви не німкеня – акценту нема й прислів'я наші знаєте…

Грижовська зиркнула на нього якимись згаслими очима, Одповіла:

– Німкеня давно вже виклала б вам усе… Мій батько – дворянин з діда-прадіда, я ненавиджу вас, і смерть в ім'я батьківщини не лякає мене.

Майор ледь не вибухнув од люті, однак стримався і сказав з гіркотою:

– Так, дворяни давно не рахувалися з народом, він був для них бидлом. Але більшість з вас, навіть ненавидячи свій народ, рідко коли відверто спілкувалася з його лютими ворогами. І рідко хто, звичайно, крім покидьків, ішов на свою землю з ворожими військами. Правда, у родині не без виродка, були Лжедмитрій і бояри разом з ним, дехто водив і ханські орди на Москву, але ж, повторюю, це виродки і нема за них нічого гіршого в роді людському. – Він рішуче заховав до шухляди коробку «Казбеку» й запитав: – Прізвище? Ваше справжнє прізвище й хто залишив вас у місті?

Грижовська помахала рукою з затиснутою між пальцями цигаркою, немов відганяючи дим від себе. Одповіла напрочуд спокійно:

– Ми по-різному дивимося на речі, майоре. І ніколи не внайдемо спільної точки зору. Я вам більше нічого не скажу.

– Шкода, – цілком щиро зізнався Бобрьонок, – мені шкода вас.

І викликав конвоїра.

– Як справи? – запитав Гаркуша, та, побачивши Федорове обличчя, різко підвівся з дивана. – Щось трапилось?

Федір обтер піт з чола.

– Погано, шефе, – тільки й мовив.

– Що?

– Пані Грижовська – тю-тю…

– Невже?

– Упевнений.

Гаркуша інстинктивно озирнувся.

– А ти?

– Не хвилюйтеся, нікого не привів.

– Розказуй.

– Чекайте. – Федір скинув гімнастерку, підставив голову просто під умивальник, з насолодою змив піт з обличчя. Обтерся рушником і тільки тоді почав: – Пішов я, отже, до старої лахудри. Як і було умовлено, від четвертої до пів на шосту. Вона жінка акуратна й ніколи не підводила. Заходжу до парадного, слава богу, на скриньку глянув, а то б… – махнув безнадійно рукою. – Зеленого журналу нема, отже, нема й пані Грижовської. Нема то й нема, нічого до неї й пхатися, можна було б одразу назад, та щось мене штрикнуло, ну, сигнал якийсь про небезпеку, пам'ятаєте, гауптштурмфюрер Кранке нам про «мишоловки» розповідав і як поводитися у таких випадках…

– І ти, звичайно, піднявся на другий поверх?

– Аж на третій, шефе. Пані Грижовська казала: там друкарський робітник мешкає, і жінка в нього ревматичка, поки відчинить, сказитися можна. Отже, завжди щось би вигадав, подзвонив навіть для переконливості й трохи почекав, проте не дочекався й накивав п'ятами.

– А може, воно того!.. – клацнув пальцями Гаркуша. – Може, даремно запанікував? Пані Грижовська просто десь затрималась…

– У мене на роздуми часу не було, – зауважив Федір. – Я себе рятував і вас також.

– Звичайно, – одразу погодився Гаркуша. – Хто ж заперечує?

– Мені здалося…

– Тільки здалося.

– Слухайте далі. Спускаюсь сходами, самі