Читати книгу - "Капітан далекого плавання, Теодор Костянтин"

— Якщо мова лише про десять хвилин…

— Дякую вам, пане Баділа, — глумливо проказав Шункеріке. Він поставив на стіл келих, сів у крісло.

Світло погасло, й на екрані заворушилися постать Раду і міс Голлу на першому плані. Оператор надає йому перевагу. Хоче підкреслити його неохайність. Краватка з'їхала вбік, носовичок на дві третини висунувся з нагрудної кишені. Запонки на рукавах пообвисали. Штани попіднімалися вище кісточок. Оператор явно смакує деталі. Скуйовджене волосся. Він у доброму гуморі — дурнувато посміхається. В правій руці тримає келих з коктейлем. Лівою обіймає міс Голлу, яка любовно схилила голову йому на плече. Міс Голлу в непристойній позі розвалилась у кріслі з келихом в руці. Він цокається з нею. Дзвенять келихи. Отже, то був не сон… Але коли? Коли? Першого вечора? Мабуть, саме тоді. З усього баченого на екрані він мало що пам'ятає…

Перед таким «компрометуючим» документом він повинен погодиться з Шункеріке, бо відмова зруйнує все.

Тільки спалахнуло світло, Шункеріке ввічливо спитав:

— Сподобалось?

Замість того щоб відповісти, Раду схопився за голову:

— Невже я міг скотитись до такого?

— Нащо лицемірити, пане Баділа? Хіба це неприємно? Пізніше, коли згадаєте цю невеличку розвагу з міс Голлу, то, їй-богу, жалітимете, що не були на яхті довше.

— Це підло! Це шантаж!

— Дорогий пане Баділа, такі слова викликають у мене нудоту, не вживайте їх. Це — спроба допомогти вам зрозуміти власну вигоду. Плівка може потрапити туди, де ви працюєте. Вважаю, що «товаришів» з відділу кадрів зацікавлять не так ваші залицяння до міс Голлу, як сцена підпису вами однієї квитанції, а перед вами купа грошей…

— Це брехня! Я не підписував квитанції й не отримував ніяких грошей!

— Невже? Ви отримали п'ятнадцять тисяч франків і дали розписку. Гадаєте, як при вас нема грошей, то ви нічого не підписували? Ви ж їх самі подарували нашому повару, коли дізналися про його хвору дружину та двох паралізованих дітей.

Шункеріке брехав. Якби Раду попросив показати розписку, то поставив би його в незручне становище.

— Ви надто вольова людина, пане Баділа, мені такі подобаються. Проте дам вам невеличку пораду. Треба завжди добре мізкувати, щоб виплутатися з біди, бо колись попадете в скрутне становище…

— Скрутніше, ніж зараз, знайти важко, — сказав Раду, вдаючи зляканого.

— Як ви можете називати таку ситуацію скрутним становищем? Це для вас велике щастя. Добре поміркувавши, ви будете вдячні нашому тресту. Отже, пане Баділа, ви, певне, пристаєте на нашу пропозицію?

— Що ж мені ще робити?

— Детальні інструкції дістанете пізніше. Поки що підпишіть це зобов’язання. Проста формальність. Все-таки нам теж необхідно застосувати заходи для власної безпеки. На випадок, якщо ви колись передумаєте… Ви вибираєте постійне співробітництво чи тимчасове, лиш на один раз?

— Обмежимось одним завданням.

На пероні його чекала Міка. Як тільки він вийшов з вагона, Міка кинулася назустріч з розкритими обіймами. «Поцілунок Іуди», — подумав Раду.

— З щасливим поверненням, Дане! Коли б ти знав, як я нудьгувала без тебе!

— А де ж Васіле? Ти не повідомила його про мій приїзд?

— То такий ледацюга… Хоч би раз подзвонив…

— Не треба про нього погано думати. Він великий боягуз і лякається жінок.

— Мамин синочок.

Міка просилася допомогти розпакувати речі. Довелося погодитись. Але через півгодини Раду відправив її додому, бо, мовляв, має негайно готуватись до рапорту. Раду не обдурив. Він справді мав намір дещо записати, матеріалу було багато.

Шункеріке попросив його залишитись ще на добу для ознайомлення з інструкціями. Та справжня причина була інша. Яка — Раду не знав. Можливо, яхта була далеко в морі…

Ввечері Шункеріке влаштував у кают-компанії прийом на його честь. З'явилися пан Вал і міс Голлу. І коли Вал та сам Шункеріке проголошували за Раду тости, міс Голлу не звертала на нього жодної уваги.

Перед прийомом Шункеріке запросив Раду до себе в каюту.

— Хочу дати вам деякі настанови.

Після пустеньких розмов Шункеріке спитав:

— Пане Баділа, ви маєте авторучку?

— Звісно, маю.

— Можна її побачити?

Раду показав.

Шункеріке покрутив її в руках.

— Подаруйте мені на згадку.

— Якщо вам подобається…

— Дякую. Взамін прийміть від мене ось цю, — він дістав з шухляди новеньку. — Таку маю звичку: кожного разу, коли вдається придбати нового друга для нашого тресту, стараюся дістати від нього пам'ятку — авторучку.

— Мабуть, маєте вже солідну колекцію? — посміхнувся Раду.

— Ви вгадали. І знаєте, звідки в мене таке захоплення колекціонуванням авторучок?

— Признаюся, тільки зараз, коли ви запитали, мене зацікавило.

— Кожна ручка з моєї колекції має певну ціну. Здебільшого тільки дуже не оригінальні люди колекціонують нічого не варті речі, наприклад сірникові коробки, етикетки від сигарет. Я не така дріб'язкова людина. Мене цікавлять речі, які колись матимуть певну цінність. Припустімо, що одна з авторучок з моєї колекції належить знаменитій особі, про яку ні газети, ні журнали нічого не пишуть. Правда, не всі ті, котрі збирають інформацію, піднімаються до слави Мата Харі чи Фрейлейн Доктор.

— Не розумію, чому моя авторучка має фігурувати у вашій «знаменитій» колекції.

— Поки що ваше прізвище ні мені, ні комусь іншому нічого не говорить, але воно обіцяюче. Не завтра-післязавтра воно може вимовлятися з пошаною серед тих, котрі працюють у небезпечній професії.

— Можу вас відразу запевнити, мій подарунок не дасть вам нічого, викидайте його геть! Тільки в безвихідному становищі я погодився один раз зробити послугу вашому тресту.

— Не маю звички когось умовляти, —