Читати книгу - "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"

- Це па­ру­боцькі жар­ти. Ма­буть, це зро­би­ли па­руб­ки про­ти Маші або…

Яків тро­хи не про­хо­пив­ся, що це зроб­ле­но кимсь про­ти са­мої Софії Ле­онівни, але сха­ме­нув­ся, по­хи­лив од со­ро­му го­ло­ву й за­мовк.

Батющині най­ми­ти, обид­ва ду­же мстиві, помс­ти­лись над Ма­шею. В пізні об­ля­ги во­ни поз­но­си­ли ули­ки з причілка, поск­ла­да­ли на ку­пу й зас­та­ви­ли ни­ми двері, а дуп­лян­ки пос­та­ви­ли звер­ху на ку­пу, ще й ви­хи­ли­та­ли й по­ви­тя­га­ли ру­кош­ма чи­ма­ло кілків в час­то­колі, по­ви­ки­да­ли на покрівлю й по­об­ма­зу­ва­ли ворітниці дьогтем. Це бу­ла сільська прик­ме­та, що в тій хаті жи­ве не­чес­на дівка, кот­ра не ша­нується на ве­чор­ни­цях та на досвітках.

Софія Ле­онівна вже не мог­ла з пе­ре­ля­ку зас­нуть, хоч во­на й звик­ла спа­ти сли­ве до півдня по зви­чаю ар­тистів. Вранці після чаю во­на на­пи­са­ла за­пис­ку до от­ця Зіновія й жалілась на йо­го най­митів, бо вва­жа­ла на їх, як на про­вин­ників, котрі вчи­ни­ли не по­га­не діло. Во­на до­да­ла в за­писні, що зла та мсти­ва Ївга, надісь, да­ва­ла їм по­ра­ду й привід в та­ко­му по­га­но­му вчин­ку най­митів, що пе­ре­ля­кав її й Ма­шу, і Яко­ва вдосвіта, бо во­на вже дав­но пе­ресвідчи­лась, що Ївга й нянька злос­ту­ють на Ма­шу од за­вис­ності.

Через три дні після тієї події вер­нув­ся з гаст­ролів Флегонт Пет­ро­вич, ра­дий та ве­се­лий, що за­ро­бив чи­ма­ло гро­шей, і зас­тав сліди руїни в са­дибі ко­ло шко­ли. Софія Ле­онівна кри­ча­ла та ре­пе­ту­ва­ла, жалілась на ба­тю­щи­них най­митів і най­ми­чок та ви­ну­ва­ла в усьому Ївгу, що то во­на че­рез свою за­вид­ливість та злість на Ма­шу зро­би­ла змо­ву про­ти Маші й дійсно во­на на­мо­ви­ла най­митів на та­кий неп­риємний для неї вчи­нок.

- А хто йо­го вга­дає, хто це зро­бив. До­кон­че об­ви­ну­ва­чу­ва­ти ба­тю­ши­них най­митів не мож­на, бо во­ни б не насміли­лись зро­бить та­кий скан­дал тро­хи не в ба­тю­щиній оселі. В ме­не та­ка дум­ка та гад­ка, що це зро­би­ли оті мірош­ни­ки з пит­ля, щоб помс­титься за Ма­ши­не за­ли­цян­ня до Су­хо­дольсько­го, бо, мо­же, з їх кот­рий­сь впо­до­бав собі Ма­шу та за­ли­цяв­ся до неї. А на Су­хо­дольсько­го па­руб­ки вва­жа­ють, як на па­руб­ка, бо він хо­де на ву­ли­цю до дівчат.

Флегонт Пет­ро­вич співав на гаст­ро­лях з чи­ма­лим поспіхом, бо привіз з гаст­ролів два лав­рові вінки й зо­ло­тий до­ро­гий го­дин­ник, ще й чи­ма­ло гро­шей. Але той зо­ло­тий го­дин­ник в йо­го вкра­ли злодії в гос­ти­ниці в но­мері в пер­шо­му етажі. Спох­ва­ту він не за­чи­нив вікна, ля­га­ючи в постіль, і пок­лав го­дин­ник на столі. Вранці злодій вліз у вікно і вкрав го­дин­ник. Чут­ка за це пішла по місті, і навіть про цю крадіжку в ар­тис­та по­да­ла звістку місце­ва га­зе­та. Йо­му піднес­ли на сцені дру­гий та­кий са­мий го­дин­ник.

- Отакі всі твої ар­тис­ти не­обе­режні та не­обачні. А в та­кої роз­зя­ви, як ти, злодії ко­лись по­цуп­лять з но­ме­ра й гроші, і усю оде­жу, - до­ко­ря­ла сер­ди­то Софія Ле­онівна.

Після вечірнього чаю Фле­гонт Пет­ро­вич по­вий­мав лав­рові вінки з при­чеп­ле­ни­ми ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми й біли­ми стрічка­ми. Жінка по­чеп­ля­ла їх на стіні по обид­ва бо­ки Ноя, ма­буть, зад­ля то­го, щоб за­го­дить йо­го та піддоб­риться до цього єди­но­го свідка Нар­ки­со­во­го за­ли­цян­ня, же­ни­хан­ня й ко­хан­ня з нею. Од цих прик­рас на стіні світли­ця аж пок­ра­ща­ла й ста­ла на­че ве­селіша.

Флегонт Пет­ро­вич за­раз пішов до бра­та й бра­то­вої хва­ли­ти­ся своїми до­бут­ка­ми й лав­ра­ми. Він зап­ро­шу­вав їх прий­ти в шко­лу та по­ди­виться на вінки.

- Я б і пішла по­ди­ви­тись, ко­ли ж Софія Ле­онівна сер­диться та ремст­вує на ме­не за бут­ви­ну та відра. Якось ніяко­во мені йти до неї після вчо­рашньої на­шої роз­мо­ви, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

- От і ви­га­да­ла! Нев­же ж та­ки че­рез якусь бут­ви­ну, відра та гле­чи­ки не підеш по­ди­виться на бра­тові лав­ри? Ад­же ж і ти, і я зро­ду не ба­чи­ли тих лаврів, - ска­зав отець Зіновій.

- Я й пішла б і по­ди­ви­лась, бо мені ціка­во по­ди­виться, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але мені ніяко­во, бо я знаю, що Софія Ле­онівна тро­хи ніби сер­диться на ме­не за бут­ви­ну та відра.

- Та ви на це не вва­жай­те! Во­на сьогодні роз­сер­диться, а завт­ра, як пе­ре­ну­диться, то вже й пе­ре­сер­диться. Моя Со­ня тро­хи пал­ка й оп­риш­ку­ва­та, але по своїй вдачі во­на зовсім не ли­ха й доб­ра до лю­дей, ніко­ли ніко­го не скрив­дить, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

Цікава ма­туш­ка та­ки не втерпіла, і во­ни втрьох по­чим­чи­ку­ва­ли до шко­ли. За ни­ми навз­догінці по­ка­та­ли діти. Софія Ле­онівна привіта­лась з ни­ми зви­чай­ненько, але якось бай­дуж­не. Во­на вий­шла, не при­че­пу­рив­шись, бо вже не бу­ло для ко­го че­пу­риться. На їй бу­ла чор­на ста­ренька сук­ня; го­ло­ва бу­ла не за­че­са­на, роз­куд­ла­на. Во­на ски­да­лась на удо­ву, на­че тільки що по­хо­ва­ла сво­го чо­ловіка. Як Нар­кис поїхав, во­на й справді по­чу­ва­ла се­бе ніби удо­вою і вже не при­би­ра­лась і не че­пу­ри­лась. З нудьги за ним во­на по­марніла й зчорніла на ви­ду.

Здорові лав­рові вінки з поб­ляк­лим лис­том бу­ли ду­же гарні й бу­ли гар­ною прик­ра­сою в гор­ниці з при­чеп­ле­ни­ми до їх ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми, ро­же­ви­ми й біли­ми шов­ко­ви­ми стрічка­ми. Стрічки висіли аж ниж­че од вікон, аж ви­лис­ку­ва­лись на сонці й ніби по­ка­зу­ва­ли на­пи­си на честь і по­ша­ну ар­тис­та.

- Ой, які ж гарні вінки! А які чу­дові стрічки з цуп­ко­го, доб­ря­що­го шов­ку! Аж світли­ця од їх пок­ра­ща­ла, - ди­ву­ва­лась Ольга Павлівна і все до­тор­ку­ва­лась пуч­ка­ми до шов­ко­вих стрічок, не­на­че ла­щи­лась до їх.

- Ах! з та­ких лаврів ма­ло ко­ристі. Хіба ки­да­ти­му лав­ро­вий лист в пе­че­ню або в юш­ку. Тільки й при­датні до цього ар­тис­тові лав­ри, - го­во­ри­ла низьким альтом і не­на­че сер­ди­то бу­боніла Софія Леонівна. - От го­дин­ни­ка шко­да, бо ця річ має ціну.

- Одже ж ти на­да­рем­но звеш ме­не роз­зя­вою. Як тільки мої при­хильни­ки дізна­лись, що злодій ук­рав у ме­не го­дин­ни­ка, то че­рез кільки день знов по­да­ру­ва­ли мені сте­мен­но та­кий дру­гий зо­ло­тий го­дин­ник. От ди­вись! - ска­зав Фле­гонт Петро­вич і ви­тяг з ки­шені чер­во­ну шку­ра­тя­ну ко­ро­боч­ку, од­щеп­нув віко, од­чи­нив і ткнув жінці тро­хи не до са­мих очей. - А ба! Хто дбає, той має: і я не та­кий вже нед­бай­ло, як тобі здається.

- Оце так інша річ! От такі по­да­рун­ки мені до впо­до­би, - ска­за­ла жінка бай­дуж­ним то­ном в го­лосі.

Артист од­по­чи­вав ще тиж­день і му­сив їха­ти