Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Просто стид і сором... Распутін з царицею голісінькі... Тьху!..

— "Но мы его не слушали,— продовжував читати Безсалий, що, як губка воду, вбирав у себе кожне прочитане слово.— Это можно было сделать, еще когда германское войско стояло под Варшавой. Но я никогда не изменил бы русскому народу".

— Не "ізмінив"... А у п'ятому році в Петрограді хто дав наказ розстрілювати робітників? Жінки там були, діти, старики немічні... А тепер, чуєш, до Лівадії він хоче їхати, квіточки нюхать... Забити його треба, як убивав він трудовий народ. Не шкодуючи — забити! — повторив уже сміливіше селянин, одягнений в старенький кожушок. На нього з острахом подивилися всі.

— Гляди, Мефодію, посадять тебе за такі розмови під арешт, тоді нікому буде стерегти ізаровський ліс.

Трохим Іванович удав, ніби він нічого не чув, про що розмовляли МІЖ собою селяни, і читав далі:

— "Последний раз я видел Николая в четыре часа тридцати минут вечера верстах в тридцати от ст. Русса. Он вышел на площадку землисто-бледный, в солдатской шинели с защитными полковничьими погонами. Его папаха была сдвинута на затылок. Он несколько раз провел рукой по лбу. Растерянным взглядом обвел станционные постройки".

— Знову, певно, нализався горілки.

— "С ним рядом, тяжело покачиваясь, стоял пьяный Нилов и что-то напевал. Постояв минуту, Николай вошел обратно в вагон. Поезд тронулся. Попасть на него я не мог".

Трохим Іванович закінчив читання і з хвилину, а може, й дві, мовчки розглядав листок, потім, повернувши його візникові, сказав:

— Ти знаєш, що тобі може бути, коли цю штуку знайдуть у тебе стражники? Не знаєш? Тебе за цей листочок можуть на каторгу вислати.

— Ну-ну, Трохиме Івановичу, ти не залякуй. Не сам же я... Он скільки нас на станцію їздило. Всі ми відповідачі. А Мефо-дій порадив до тебе зайти, бо ти грамотій, ти теж разом з нами цю бумагу читав, отже, й тобі доведеться відповідати.

— Я радив до Македона,— обізвався Мефодій,— а вам закортіло швидше прочитати. Але ви нічого не бійтеся. Царя нема, значить, все повинно тепер бути по-новому.

А другого дня вся слобода вже знала про здійснений переворот. Особливо раділи солдатки. Адже коли нема царя, значить, кінець війні. Значить, фронтовики повинні скоро повернутися додому.

Але минали дні за днями, а солдати не повертались.

До Софіїної кімнати служниця внесла букет розквітлого бузку, поставила у квіткову вазу. Відламуючи зайві гілочки й листя, вона спитала:

— Чи можна мені, Софіє Іванівно, відлучитися на годинку? Приїхав на побивку Яків Македон. Хочу в нього дізнатися, чи не зустрічався вій з моїм чоловіком.

Служниця помітила, як на щоках Софії зайнявся рум'янець, як засвітилися радістю очі.

Скільки безсонних ночей минуло у спогадах про нього, Якова. І ось так несподівано він прибув до слободи, але не зайшов побачитися з нею, ні єдиним словечком не дав знати їй про себе. Про цю новину, на жаль, Софії доводиться дізнаватися від служниці. Яків у слободі. Яків повернувся з фронту, і вона вже не відпустить його від себе нізащо в світі. Зуміє свій давній план здійснити.

"Боже мій, що зі мною робиться?" — подумала Софія, глянувши мимохіть у дзеркало. їй стало незручно перед служницею— свідком її хвилювання й радості.

, Служниця стояла мовчки, чекаючи на відповідь.

. — Іди... Можна відлучитися... Але прошу... Скажи ти йому, мовляв, Софія Іванівна просить до себе в гості. Обов'язково щоб зайшов сьогодні надвечір... Ні, зажди... Краще передай йому записку.— Вона написала йому кілька слів, поклала листок паперу в конверт, старанно заклеїла його. Служниця вийшла. Софія нічого не могла робити. Всі думки її линули до нього. Всі поривання її були зв'язані в цю хвилину з ним, дорогим і коханим, що його вона ждатиме, як нікого ще так не ждала в житті. Приходили до неї в справах люди, але вона нікого не приймала, ні про які справи не хотіла зараз говорити.

— Завтра... Прийдете завтра... Сьогодні я нездужаю.

Спровадивши відвідувачів, вона підійшла до гардероба, почала приміряти найкоштовніше вбрання, але тут же, оглядаючи себе в дзеркалі, бракувала його, змінюючи іншим.

Згадавши про темно-вишневе плаття, те саме, в якому вона їздила до мамврійського дуба, Софія лишилася задоволена своїм вибором. Саме в цьому платті хотілося їй тепер зустріти Якова. Дивлячись у трюмо, вона розмовляла сама з собою, знаючи, що її ніхто не підслухує.

— Любиш? Любиш, Софіє, Якова? Ну скажи, любиш?

. Із дзеркала дивились на неї сповнені хвилюючого щастя очі. І раптом з'явилася думка: "А що, коли він не прийде? Батько розкаже йому про Пимона, і Яків не прийде".

Але цю тривожну думку відігнала геть. Він повинен прийти. Повинен, нарешті, дізнатися, який він потрібний їй, як знудьгувалася вона за ним, як страшно їй буває залишатися вечорами самій у цьому великому будинку, повному всякого добра. Бона буде прохати... Так, так, навіть прохатиме, щоб він лишився в слободі, щоб зустрічався з нею, як і раніше. А вона вже потім зуміє розбудити в ньому колишнє кохання, примусить витравити з свого серця й забути назавжди образ Ніни Черкашиної.

Софія нетерпляче чекала повернення служниці. Як ніколи, повільно, здавалося, минав час. Уже кілька разів підходила д вікна, дивилась в ту вулицю, де живуть Македони. Коли б тільки Яків лишився в слободі!

Софія пригадала невелику кімнату поблизу фронту, зустріч і розмову з Яковом, його образливе відмовлення... А їй досить було б тільки забажати — і вона могла б одразу вийти заміж. Не один уже ласий молодик з інтендантства пропонував їй свою руку і серце. Не один з них, охмілівши, повзав перед нею навколішках, благаючи дозволу поцілувати ручку. Хоч вона й не вчена, зате багата, красива, розумна. їй смішно було дивитися, як поважні підполковники і навіть полковники признавалися їй у коханні, шаленіючи від пристрасті. Софія в такі хвилини вміло підсовувала договори на вигідних для неї умовах, просила написати рекомендаційні листи до впливових осіб, уміла вдало обробити свої справи і за це платила їм, розпусним гульвісам, удаваною ніжністю, нещирим поцілунком... І тільки...

Свою пристрасть і свою ніжність зберігала вона для людини, яку любить давно. Цією людиною був Яків Македон — молодий, красивий, розумний столяр, з яким вона згодна в будь-який момент з'єднати свою долю. Але на шляху до її щастя стояла тепер Ніна Черкашина. І коли Яків одружився з нею, то даремно вона чекає на його прихід. Ця думка обпалювала її серце, викликала в ній почуття безумних ревнощів і люті до суперниці.

"Якщо навіть він одружився, я примушу покинути її. Він буде моїм... Я знаю його з дитинства... Іще тоді ми з ним дружили. Не віддам! Нікому Якова не віддам!"

Хотілося, щоб швидше повернулася служниця, але вона чомусь затримувалась, і це непокоїло Софію. Вона не могла всидіти на місці, ходила по кімнаті, стривожена болісною невідомістю. То, спинившись перед дзеркалом, милувалася собою, пригадувала, як сп'янілий полковник Бабенко цілував її руки І, дивлячись на неї пристрасними очима, говорив:

— Софіє Іванівно! Голубонько моя! Я не зустрічав іще жінки, у якої б так гармонійно поєднувались розум, грація, національна українська краса... Я ж пам'ятаю... Я жив біля Росі... У бабусі моєї там маєток... Бачив тамошніх красунь, але ви краща за всіх. Особливо у вас очі... Вони горять, як зірки. Дивитися в них — справжня насолода.

Софія й сама знає: очі в неї дійсно красиві. Оглядаючи себе в дзеркалі, пригадувала компліменти, сказані їй військовими, порівнювала себе з Ніною.

"А все-таки я красивіша за неї".

Тільки Яків ніколи не говорив про її очі. Але солодкими були завжди для неї його прості слова, його щире почуття, його незабутні ласки. Він буде сьогодні в неї. Цілий вечір і цілу ніч проведуть вони разом і про все домовляться. Приємно слухати їй рідний голос, дивитися на нього, ставного, красивого...

Вона поставить на стіл найдорожчі вина і найдобірнішу закуску. І коли він сп'яніє, Софія вибере зручну хвилину і доб'ється потрібної згоди, а давши слово, він не відмовиться від нього потім. Тоді, нарешті, почнеться те життя і те щастя, про яке мріє вона давно, і можливо, що вона народить сина чи дочку. Це поєднає її з Яковом назавжди.

Боже, як любила б вона свою дитину! Ось так увечері, після роботи, вони сиділи б з Яковом на дивані, ситі, задоволені, милуючись дівчинкою чи хлопчиком. Ні, краще мати двох діток — хлопчика і дівчинку, щоб міцнішою була сім'я. Добре, коли б хлопчик був схожий на батька, а дівчинка на маму. Софія навіть зажмурила очі від задоволення, уявляючи собі майбутнє родинне щастя. Тоді б ніхто не посмів зазіхати на її багатство, бо всі знали б, що ростуть спадкоємці. Не боялася б вона Трохима, який, мов Каїн, підстерігає її всюди, бажаючи їй смерті. Вона вигнала його з свого дому, як собаку. І зараз при випадкових зустрічах на вулиці проходить повз нього, не вітаючись. Але кожного разу відчуває на собі його пильний, злий і мстивий погляд. Що думає він — Софія не знає, але боїться його, як і раніше. Траплялися випадки, коли далеко за північ в її вікнах не згасало світло. Втомлена після роботи, Софія перед сном підходила до вікна подихати свіжим повітрям і з жахом помічала самотню високу постать Трохима, що маячила перед будинком.

У такі хвилини особливо хотілося їй, щоб у кімнаті знаходилась смілива, мужня людина. Думки її летіли до фронту, і, мов живий, тоді поставав перед очима Яків Македон.

Нарешті прийшла служниця, Софія, пильно глянувши на неї, спитала:

— Бачила?

— Передала йому вашу записку.

— Ну, і що ж він?

— Сказав: "Може, прийду".

Обличчя Софії так і зайнялося рум'янцем, а очі спалахнули холодним гострим блиском.

— Геть!

Служниця вийшла. Зоставшись сама, Софія металася по кімнаті, мов звір, посаджений у клітку. Думки її плутались, у грудях клекотіла злість і образа. "Може, прийду". Ці слова, як вогонь, обпікали їй серце, збуджували ще більше бажання, що б там не було,— побачити Якова, побачити сьогодні ж. Вона ждатиме його до вечора, а коли не прийде...

"Сама піду до нього і приведу його в свій дім".

Софія не могла заспокоїтись. Адже Яків знав про її почуття до нього. Він повинен був вірити в її щирість, а коли вірить, то навіщо ж так жорстоко мучить її? Чим холодніше й байдужіше ставився він до неї, тим дужче хотілося Софії розвіяти оту холодність, запалити в ньому колишні почуття.

"Хіба можна не любити мене?" — думала Софія, і з досади їй хотілося плакати.