Читати книгу - "Додому"

— Що робимо?

— Ігноруємо аксіому Шерлока. Нам потрібно більше інформації.

Уїн мав рацію. Вони часто цитували їхнього улюбленця — Шерлока Голмса, героя Сера Артура Конана Дойла: «Будувати теорії, не маючи інформації — це величезна помилка. Несвідомо людина починає перекручувати факти, щоб вони відповідали теорії, замість того, щоб теорія відповідала фактам».

— Майроне!

— Що?

— Що ще не так?

— Тобі це не сподобається, — глибоко видихнув Майрон.

— Тоді, будь ласка, зупинися та прикрась оце задля мене.

— Ще трохи сарказму?

— Ще трохи зволікання?

Майрон, не зволікаючи, розповів Уїнові геть усе про візит до Ніла Губера та про спілкування Чіка Болвіна й Ненсі Мур. Коли він закінчив, Уїн на мить затих. Майрон досі чув крики чоловіків іноземною — італійською, припустив він — мовою.

— Чому ти в Римі? — запитав Майрон.

— Підбираюся ближче до Гладкого Ґанді.

— Він в Італії?

— Сумніваюся, — відповів Уїн і додав: — Ти віриш словам Чіка, що ті повідомлення невинні?

— Ні, — сказав Майрон. — Але це не означає, що вони мають зв’язок із викраденнями.

— Атож, — погодився Уїн.

— Хочеш, аби я завітав до Ненсі? Прямо запитав про ті повідомлення?

— Так, хочу.

— А що з Брук?

— А що з нею?

— Ми розповімо їй про обмін повідомленнями? — запитав Майрон.

— Поки що ні.

Майрон пам’ятав її реакцію в Лондоні, коли їй не розповіли про електронні листи, які отримав Уїн.

— Вона розгнівається, що ти знову від неї щось приховуєш.

— Переживу, — відповів Уїн. Потім вони помовчали. — Це все, Майроне?

— Гадаю, що так.

— Гаразд, мушу бігти.

Розділ 21

Ім’я команди з’явилося саме тоді, коли Майрон розповідав, що кузина Брук розсердиться через те, що я знову від неї щось приховую.

«ПІРАТ КРІС»

— Переживу, — сказав я йому, повністю абстрагувавшись. Час припиняти розмову. — Це все, Майроне?

— Гадаю, що так, — сказав Майрон.

— Гаразд, мушу бігти.

Я завершив дзвінок до того, як Майрон відповів. Я був у тій самій задній кімнаті з Карло, Ренато й Джузеппе. Вони все ще напоготові, але сьогодні їхній настрій серйозніший, похмуріший, адже розпочалося змагання «Паща гніву». Мій план був простий: виманити Гладкого Ґанді.

Як мені відомо, Гладкий Ґанді був конкурентним покидьком у цьому техно-відео-якомусь світі. Його найгрізніші суперники — це «ромапротилаціо», які завдяки моїй анонімній щедрій пожертві є господарями цього якісно нового престижного змагання. Запитання, на яке нам треба відповісти, таке: навіть якщо Гладкий Ґанді десь у підпіллі, навіть якщо він, нехай навіть і тимчасово, переховується, чи з’явиться він, якщо кинути йому виклик у воєнізованому турнірі-стрілялці від першої особи з потужним спонсорським фондом і високими ставками.

Тепер я знаю, що відповідь — так.

— Це Гладкий Ґанді, — сказав я, показавши на нове ім’я «ПІРАТ КРІС» у рейтингу.

— Ніхто не може цього знати, — гукнув мені Карло, клацаючи на клавіатурі. — Він ще не почав грати.

— Тільки-но він пограє кілька хвилин, ми знатимемо, — додав Ренато. — Щонайбільше півгодини. У нього виразний стиль гри. Він ніколи не застосовує кулемети чи автоматичну зброю — лише снайперську гвинтівку, і він ніколи не хибить.

— Тут завжди є чітка система, — сказав Карло.

— Як і в будь-якому спорті, не треба бачити обличчя, щоб знати гравців, — погодився Ренато.

— Не зволікайте, — сказав я. — Це наша мета.

— Як ви можете бути таким упевненим?

Насправді дуже просто. «Пірат Кріс» був анаграмою «Патрік Ріс».

Мій план очевидний. Завдання «РОМАПРОТИЛАЦІО» не пов’язане з виграшем у турнірі «Паща гніву». Їхнє завдання — прикинутися, що йде змагання, щоб вони змогли з’ясувати якимось хакерським способом, мені не цікаво яким саме, де зараз перебуває Гладкий Ґанді.

— Уперед, хлопці. Знайдіть його, — сказав арбітр Джузеппе.

Мій автомобіль і приватний літак напоготові. На мене чекають пілоти й головний помічник. Щойно вони виявлять місцезнаходження Гладкого Ґанді, ми помчимо до того місця і схопимо поганця, доки турнір «Паща гніву» триватиме.

Принаймні такий план.

— Я досі не знаю, чи мусимо це робити, — сказав Карло.

Він знову сидів обличчям до однієї стіни, а Ренато — до іншої.

— І я, — погодився Ренато.

— Ми не копи.

— Ви чули містера Локвуда, — гаркнув Джузеппе. — Той мужик — сутенер неповнолітніх хлопчиків.

— Звідки нам знати, що він каже правду? — запитав Карло?

— Отож-бо, — додав Ренато, повертаючись до Уїна. — Звідки нам знати, що це не ви той збоченець?

— Ви знаєте, — відповів я, — бо вже знайшли інформацію про це.

Запала тиша.

— Ми також знайшли інформацію про вас, — похвалився Карло.

— Не сумніваюся в цьому, — сказав я.

— Ви багатий.

— Так, багатий.

— Також подейкують, що ви збожеволіли. Кажуть, нібито ви тепер дивакуватий відлюдник.

— Я схожий на відлюдника? — розвів я руки.

— Тоді чому так кажуть?

— Я це вигадав.

— Навіщо воно вам?

— Тому що деякі злочинці намагалися мене вбити — відповів я.

— То ви що, переховувалися?

— Схоже на те.

— То чому ви зараз тут?

— Ми врятували одного хлопця, — сказав я. — Мені потрібна ваша допомога, щоб урятувати іншого.

Здається, це їх задовольнило.

— Це не має бути складно, — промовив Карло. — Щоби приєднатися до гри, слід зайти на наш сервер.

— Це дасть нам його IP-адресу.

— Холєра! — гукнув Карло. — Він використовує віртуальну приватну мережу.

— Певно що використовує, — відповів Ренато, — але ми можемо її обійти з…

Вони перейшли на італійську, і це мене влаштовувало. Я все одно не розумів мову технологій. Їхні голоси були гучні й сердиті. Вони почали лаяти один одного. Я почув імена гравців «Роми» та «Лаціо» і був впевнений, що вони почали ображати команду-суперника. Як попереджав мене Джузеппе, саме так вони й працювали.

— Що лютішими вони стають, — запевнив він мене, — то швидше відшукають для вас відповідь.

Тому я чекав. Здавалося, що вони намагаються встигати за грою на екранах і водночас шукати місцезнаходження «ПІРАТ КРІС».

— Ви маєте рацію, — сказав мені Карло. — Це Гладкий Ґанді.

— Він намагається сховатися, — додав Ренато.

— Приховати свою особу, оскільки ми вже знаємо його ходи, — пояснив Карло.

Вони знову зарепетували італійською. За десять хвилин я почув захоплений вигук. Коли почувся звук принтера, Джузеппе кивнув мені. Він підійшов і взяв аркуш паперу.

— Адреса, — мовив Джузеппе, простягнувши його мені.

Я глянув. Місцеположення — Нідерланди.

— Скільки в мене часу?

— Якщо дуже постаратися, ми впораємося приблизно за дві години, — відповів на це Карло.

— Тоді не дуже старайтеся, — сказав я йому, попрямувавши до дверей.

Майрон під’їхав до вже не нового різнорівневого будинку.

У цьому будинку він виріс. Більше, ніж виріс. Він жив тут з батьками до… гм… недавнього часу. Насправді, коли його батьки, Еллен та Ел