Читати книгу - "Брутальний лікар"

— Ця дитинка з трійні. Вона не одна, там ще дві дівчинки.

— Ну й нехай! Це ще краще! Це зовсім не проблема, бо в мене і стабільний бізнес, і житло, і авто, і старший брат — мрія всіх дівчаток…

— А чоловіка немає, — вимовила директорка тихим тоном, наче ножа під шкіру запхала. — Розлученій, офіційно самотній жінці ніхто трійню не віддасть. Але ви можете придивитися іншу, нічим не гіршу дитину.

— А як же ці?

— Ну, і на них знайдуться свої мама-тато. Хороші дітки. Наші!

— Ваші?!

— Наші, — ще раз підтвердила сувора жінка. — Їхня покійна мама — також з нашого будинку. Молоденькою їх народила, вісімнадцятирічною, без батька. А потім випала з вікна десятиповерхівки.

— О Господи!

Надія

Вікторія підіймалася сходами гінекологічного й думала про те, як швидко все відбувається в житті. Нещодавно — ще й рік не минув — приходила сюди зі своєю проблемою як пацієнтка, стояла під дверима його кабінету в довжелезній черзі. Потім злилась і з нерозумінням спілкувалася з цим бруталом, а сьогодні вони разом, і Сергій уже зовсім не видається таким жорстким і нестерпним. Він уміє бути різним, і це допомагає в його роботі. У їхніх стосунках усе було рівно й гармонійно. Уже згладилися всі непорозуміння та складнощі, Вікторія сама втомилася ставити свої інтереси вище за їхні спільні й намагалася завжди знайти спільний знаменник у всіх критичних ситуаціях. Вона втомилася від драматургії: тої достатньо було в її попередньому житті, та й він мав доволі трагедій на роботі. Тому перебування вдвох для них стало саме тими теплими й довірливими моментами спілкування, коли можна відкритися й отримати мудру відповідь, розуміння і підтримку, поділитися своїми міркуваннями й хвилюваннями, збудувати спільні плани, подивитись улюблений фільм, поспівати під гітару на два голоси… А найсмішнішим й одночасно найприємнішим для неї стало те, що Сергій потроху починав цікавитися квітникарством, хоча це й стосувалося лише економічної частини та сезонності поставок. Та все одно для неї то було дуже цінним. Вона завжди могла на нього покластися — на його поради й виважене ставлення до непомірних складнощів і вивертів її власної долі, що сама постійно створювала своєю невгамовністю та надмірною активністю. Утім, це було компенсацією за кілька довгих років забуття в домашніх клопотах колишнього шлюбу. Він це також добре розумів і осмикував її повсякчас, як їй знову кортіло взяти на себе непомірні навантаження — як із фестивалем квітів. Тепер її життя стало тісно пов’язане з цим чоловіком. Та суть у тім, що Вікторія мала намір укотре зробити те, що таки вельми ускладнить їхнє життя, і дуже боялася, що він її не зрозуміє і не підтримає, адже всиновити дитину — то надвідповідально, а тут ще й одразу трьох. До того ж їм ще й належало узаконити свої стосунки — саме те, чого вона не мала наміру робити ще пів року тому. Віка не боялася, що він не одружиться, але була майже впевнена в тому, що він відмовиться взяти із сиротинцю аж трьох дітлахів. Та в неї була купа аргументів. Вікторія думала про це всю ніч, ані словом не обмовившись йому про ті помисли й плани, які виношувала вже кілька днів.

Учора до пізньої ночі сиділа в сестри Улянки й довго обговорювала з нею те, на що наважувалася.

— Не знаю навіть, що тобі сказати, — видихнула сестра на цю новину. — У нашій родині ніколи такого не було. Ніхто ніколи не всиновлював дітей.

— Я знаю, так. Але раніше то не було проблемою в Галичині. До Першої світової й дитячих будинків не існувало.

— Так? Я не знала.

— Я також нещодавно дізналася. Дітей померлих родичів чи когось із обслуги одразу забирали найближчі родини. І виховували їх так само, як і своїх. Чужі діти почувалися повноцінними членами сім’ї.

— Хороший звичай. Чому ж його було забуто?

— А радянська влада прийшла й усе перекроїла. Не одразу, звісно. Спочатку ними ще монахи опікувалися, дуже про це дбав сам Шептицький. Просив піклуватися про кожну дитину, яка залишилася без батька-матері. А от після Другої світової ми отримали притулки й будинки сиріт.

— Я десь чула, що зараз їх переформатовують у будинки сімейного типу. Що то є, я не дуже й розумію…

— Це родини, що мають — або й не мають — своїх дітей, усиновлюють по кілька сиріт і живуть великими сім’ями. Щось таке подібне до довоєнного періоду.

— Зрозуміло. Слухай, а може б, ти краще взяла когось із малих нашої Марічки? — раптом схопилася сестра, згадавши про свою покійну однокласницю. — Ти ж їх знаєш, зробила для них усе можливе й неможливе, стільки грошей стратила…

— Знаю, Улянко! Знаю. Я цікавилася в нашого голови. Він сказав, що тих дітлахів уже придивилася родина з Іспанії. Усе там буде добре. А от я навіть і не думала ніколи про прийомну дитину, розумієш?! А тут як серце обірвалося. І головне, що я ж можу це зробити! Лише от питання до Сергія.

— Не знаю… У нього ніколи дітей не було…

— Була донька, трирічною загинула разом з його дружиною в аварії.

— Ой, мати рідна! Ти ж не казала.

— Та якось не було причини.

— А то важливо, Віко, то дуже важливо. Як він до тої дитини ставився, чи пильнував, чи дбав про неї.

— Усе було добре.

— Ну, якщо ти така певна, роби як знаєш. Але коли тебе цікавить моя думка, то я б на твоєму місці добре поміркувала перед тим, як брати трьох дітей.

— Дякую, сестро.

Наступного ранку, повна самоусвідомлення і щиро переконана у своєму правильному рішенні, Вікторія квапилася до Сергія в лікарню. Бадьоро проскочила через кожну сходинку на четвертий поверх у гінекологію — звикла стрибати так останнім часом, відкривши для себе заново спортивне взуття, — і одразу ж уперлася головою в зачинені двері завідувача. Стала навпроти, спершись на підвіконня, і вирішила чекати. Телефонувати й турбувати — не найкраща ідея, коли ти в нього на роботі.

Попід стіною його очікував загін жіночок із приватними питаннями, кілька з них сиділи в халатиках.

— Скоро обіцяв прийти, але вже годину немає, — повідомила раптом одна літня пані Вікторії. — А черга он там завершується, жіночка