Читати книгу - "Пазл"

Скільки вольт може витримати людський організм? Скільки болю людина може витерпіти, перш ніж зупиниться серце? Ілан роздивився стілець ближче. Він красувався, зі своїми чотирма залізними браслетами, які достатньо було застібнути, щоб знерухомити руки і ноги. Крісло було старе — у багатьох місцях потріскалась шкіра,— але повністю чисте, і молодий чоловік ніде не помітив електричних дротів або кнопок. У стіні праворуч були лише три старі розетки. На двох із них було написано «Пацієнт» та «Активні електроди».

Ілан застібнув один із браслетів, почулось таке саме клацання, як при замиканні кайданок. Кнопка збоку від підлокітника дозволяла повернути браслет у вихідне положення. Ілан подумав про Люку Шардона — чоловіка з наволочкою на голові з його кошмару — чи про будь-якого іншого пацієнта цієї лікарні, яких, без сумніву, силоміць затягували до цієї кімнати. Нещасні, яких психіатрія свідомо катувала, посилаючи до організму перемінний струм, щоб «вигнати» з нього хворобу.

Стоячи перед цим кріслом, Ілан наче відчув біль і опіки десь у глибині самого себе. Так, наче йому знайоме страждання, яке відчувають люди, коли тіло пронизує струм.

Він заплющив очі. Так, йому це знайомо. Він знає це як свої п’ять пальців.

Можливо, це спогад про давній удар струмом?

Але Ілан не пригадував, щоб його колись випадково вдарило струмом. Батько розповідав йому, що якщо всунеш пальці в розетку, то запам’ятаєш це на все життя. Тоді звідки в нього це дивне і неприємне відчуття всередині? Ще один спогад, який йому стерли?

Йому знову стало дуже холодно. Він попрямував у глиб кімнати, де валялась купа старого інвентарю. Там був зламаний інвалідний візок, на якому було написано «Відділення 5», велика чавунна батарея, захищена решіткою, десятки милиць, нагромаджених на купу, наче гігантська гра «Мікадо». Найдивнішою була чавунна ванна, якій там точно було не місце і яка лежала на великій каталці на висоті метра над підлогою, поруч із батареєю.

Ілан почав ритися там, розмірковуючи. Йому здавалось очевидним, що електричний стілець більше не функціонує і що завдання номер 2, яке йому призначили, має на меті лише одне — залякати Мокі.

«Чи Ви наважитесь кинути виклик своїм найпотаємнішим страхам за 300 000 євро?» — промовляв слоган гри.

Але як переконати цього здорованя прийти сюди, сісти на «гриль» і дозволити прив’язати себе?

Ілан подивився на годинник, була вже 14 година, ігровий день закінчувався о 19. У найгіршому випадку, якщо він не виконає своє завдання, йому доведеться чекати 9 ранку післязавтра, перш ніж можна буде спуститися до моргу і продовжити гру. Може, варто краще трохи дати фору іншим, ніж нападати на такого душевного хлопця, як Мокі? А через день він надолужить пропущене.

Результатом пошуків став маленький чорний лебідь, примотаний скотчем до милиці. Це була дерев’яна статуетка розміром заледве три сантиметри. Перебираючи милиці, він ненароком відбив лебедю дзьоб, але це неважливо. Беручи його, Ілан посміхнувся: у нього в руках був перший із десяти трофеїв на шляху до джек-поту.

— Блискуча робота, хлопче.

Ілан підскочив і обернувся. Прямо на вході стояв Гаель Мокі. Він зібрав свої дреди резинкою, через що мав вигляд великого милого плюшевого ведмедика. Його пухкі щоки почервоніли, на лобі виступив піт.

— Кімнатка вражає,— промовив він, підходячи ближче.— Це сюди «Параноя» відправила тебе нишпорити?

Ілан поклав лебедя до кишені. Він шукав Мокі, і Мокі прийшов до нього. Залишилось з’ясувати, чи вдасться йому тепер довести своє завдання до кінця.

— Ти чудово знаєш, що я не можу нічого тобі сказати,— відповів Ілан.

Мокі поглянув на камеру, подивився на себе у велике дзеркало, а тоді повернувся до співрозмовника.

— У тебе лебідь з відбитим дзьобом, у мене нічого. Я не розкриваю тобі своє завдання, я просто шукаю кабінет музики, він не позначений на плані. Я вже більше години вештаюсь цим лабіринтом. Ти, часом, не бачив вивіску чи щось таке?

— Ні, на жаль, ні. У коридорі, паралельному до цього, є приміщення, пов’язані з творчістю, наприклад театр. Можливо, твій кабінет музики в тій частині.

— Гаразд… Я спробую.

Мокі розвернувся до дверей, але Ілан, після миті вагання, покликав його:

— Зачекай. Можеш підійти поглянути на дві хвилини?

«Bull 20» повернувся всередину і зачинив за собою двері. Ілан присів біля стільця, оглядаючи шкіряні підлокітники.

— Ти маєш уявлення, як воно працює?

— Навіщо тобі? Розраховуєш приготувати бутерброди на грилі?

— Та просто цікаво.

Мокі поглянув на годинник, а тоді підійшов. Він оглянув одну із залізних кайданок.

— Це зроблене з металу, а отже, це провідник. Припускаю, що струм проходить через них.— Він важко опустився на коліна й оглянув підлогу під кріслом.— До речі, ти знаєш, коли вперше був застосований електричний стілець?

— Колись знав. Здається, у кінці дев’ятнадцятого сто­ліття?

— У 1980 році, до в’язня на ім’я Кеммлер. Метою було застосувати більш гуманний метод страти, ніж повішення. Справді, коли твій мозок підсмажують і ти відчуваєш, як очі вилазять з орбіт,— це до біса гуманно.

Він спробував зрушити крісло з місця — марно: шурупи були намертво вкручені в підлогу.

— Я весь час думаю про того чужинця серед нас,— промовив він.— Тобі не здається, що Рею Лепренсу тут не місце? Цей чувак скидається на якогось туриста.

— Не варто довіряти зовнішності. Подивитись хоча б на тебе.

Мокі щиро усміхнувся.

— Гаразд, уявімо, що він дійсно вкрав або виміняв інформацію у малого аутиста. Окей, він проникає в «Параною», скориставшись знахідками цього хлопця. Але якби він не мав досвіду полювань на скарби, загадок, головоломок, то ніколи б не дійшов аж сюди. Такі люди, як-от Гадес, не до­пустили б до гри шахрая.

— Може, просто пощастило. Або ж він використав і обдурив ще якогось гравця? Хто знає?

— Поживемо — побачимо.

Мокі вказав на розетку в стіні, під дзеркалом.

— Ні дротів, нічого. Вочевидь, він не підключений.

— Або ж дроти проходять усередині ніжок і далі йдуть під підлогу?

Мокі підвівся, спираючись долонями на стегна. Його коліна хруснули.

— Уявлення не маю. Хай там як, зважаючи на сліди нігтів на підлокітниках, його активно використовували, це вже точно. Як подумаю, що вони намагались лікувати людей за допомогою цього лайна… Здається, крім того, що це боляче, так ще й у мозку іскрить, наче електричний дріт, на який пролили воду.

— Це може впливати і на пам’ять? На спогади?

— По-моєму, це очевидно. ЦРУ використовувало ці технології у шістдесятих роках для «промивання мозку» та контролю думок. Кажуть, вони були здатні впливати на спогади людини, стирати одні й додавати інші, і при цьому людина нічого не підозрювала.

— Розкажеш мені про це більше нагорі.

Мокі поглянув на вихід, тоді на камеру.

— Пізніше, якщо ти не проти.

Він вийняв із кишені цигарку і запальничку.

— Моя остання цигарка, цигарка засудженого до страти, вони