Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Намагаюся активніше стверджувати свої бажання.

— І в тебе виходить. У твоєму холодильнику є кола?

— Тільки дієтична.

— Бе. Вона ж на смак наче…

— Цить.

Третя година. Вона вмикає звук саме в ту мить, коли починає грати музична тема її передачі. Це Bobby Fuller Four співають «I Fought the Law». На екрані з’являється судова зала. Глядачі — насправді, публіка в студії, така ж, як і в Морі, але не настільки дика — плескають у долоні під музику, а ведучий виводить: «Хутчій тікай, якщо совість нечиста, — Джон Закон прибув до міста!»

— Усім встати! — гукає бейліф Джордж.

Коли суддя Джон Закон виходить зі свого кабінету, глядачі встають, продовжують аплодувати, підтанцьовують. Він метр дев’яносто вісім заввишки (Голлі знає це з журналу «Піпл», який ховає ще ретельніше, ніж «снікерси») і лисий, наче більярдна куля номер 8… хоч і не такий чорний, а радше кольору темного шоколаду. На ньому простора мантія, що хитається вперед і назад, поки він розмашисто йде до свого місця. Він бере молоточок і гойдає його туди-сюди, як метроном, показуючи повний комплект білих зубів.

— Господи Йсусе на електровізку, — каже Піт.

Голлі видає йому свій найсуворіший застережливий погляд. Піт затуляє рота долонею, а другу підіймає, показуючи, що здається.

— Сідайте, сідайте, — каже суддя Закон (його, як Голлі знає з того самого журналу «Піпл», насправді звуть Джеральд Законсон, але це досить близько), і глядачі сідають на місця.

Голлі подобається Джон Закон, бо він прямий, як меч, а не увесь такий в’їдливий і багнистий, як суддя Джуді. Він доходить до суті справи, точнісінько як колись робив Білл Годжес… хоч суддя Джон Закон і близько його не замінить, і не тільки тому, що він вигаданий персонаж із телепередачі. Білл помер кілька років тому, але Голлі й досі сумує за ним. Вона завдячує Біллові всім, ким вона є і що має. Таких, як він, більше нема, хоча її друг Ралф Андерсон, детектив поліції з Оклахоми, доволі схожий на нього.

— Що ми сьогодні маємо, Джорджі, мій брате, в якого інша мати? — Глядачі хихотять. — Цивільна справа чи кримінальна?

Голлі знає, що насправді навряд чи один суддя працюватиме з обома видами справ, як і з новою справою щодня, але не заперечує, бо справи завжди цікаві.

— Цивільна, ваша честь, — каже бейліф Джордж. — Позивачка — місіс Рода Деніелз. Відповідач — її колишній чоловік Річард Деніелз. Позов стосується прав опіки над родинним псом на ім’я Поганець.

— Справа про собаку, — каже Піт. — Наш профіль.

Суддя Закон спирається на свій дуже довгий мо­лоточок.

— А сам Поганець присутній у залі, Джорджі, мій друже?

— Він у передпокої, ваша честь.

— Дуже добре, дуже добре, а чи Поганець кусається, як можна подумати з його імені?

— Як каже охорона, він нібито дуже приязний, ваша честь.

— Відмінно. Заслухаймо ж тоді позивачку і те, що вона розповість про Поганця.

У цю мить до судової зали заходить акторка, яка грає Роду Деніелз. У справжньому житті, як знає Голлі, позивач і відповідач мають уже сидіти на місцях, але так ефектніше. Коли міс Деніелз вигойдується проходом у надто тісній сукні й на надто високих підборах, ведучий каже:

— Ми повернемося до зали судді Закона за хвилину.

На екрані з’являється реклама страхування життя, і Голлі вкидає до рота перший «снікерс».

— А мені таку не можна? — питає Піт.

— А ти хіба не на дієті?

— У мене в цю пору дня падає цукор.

Голлі неохоче висуває шухляду, але перш ніж устигає дістати пакунок із цукерками, літню пані, котра переймається тим, з чого заплатити за поховання чоловіка, змінює статичний кадр із текстом «ТЕРМІНОВІ НОВИНИ». Далі з’являється Лестер Голт, і Голлі одразу розуміє, що сталося щось серйозне. Лестер Голт — великий калібр цього каналу. «Тільки не ще одне 11 вересня, — думає вона щоразу, коли таке трапляється. — Боже, будь ласка, тільки не 11 вересня і не ядерна війна».

Лестер каже:

— Ми перериваємо регулярні передачі, щоб сповістити про сильний вибух у середній школі в Пайнборо, що в Пенсильванії, у містечку приблизно за шістдесят кілометрів на південний схід від Піттсбурга. Повідом­ляють про численні жертви, багато з яких діти.

— О Боже, — каже Голлі. Вона прикладає руку, що була в шухлядці, до рота.

— Наразі ці повідомлення не підтверджені, підкреслюємо це. Гадаю… — Лестер прикладає долоню до вуха і слухає. — Так, гаразд. На місці подій ре­портер нашої філії в Піттсбурзі Чет Ондовскі. Чете, чуєш мене?

— Так, — озивається голос. — Чую, Лестере.

— Чете, що ти можеш нам розповісти?

Зображення перемикається з Лестера Голта на чоловіка середнього віку, що має, як здається Голлі, типове обличчя репортера місцевих новин — не досить вродливе, щоб стати ведучим на великому каналі, але показне. Тільки вузол краватки в нього з’їхав набік, родимку коло губ не прикриває грим, а волосся скуйовджене, ніби він не мав часу його зачесати.

— Біля чого то він стоїть? — питає Піт.

— Не знаю, — каже Голлі. — Цить.

— Схоже на велетенську соснову шиш…

— Цить! — Голлі не важливі велетенська соснова шишка, родимка Чета Ондовскі і його скуйовджене волосся — її увага прикута до двох машин швидкої, котрі одна за одною пролітають позаду нього, завиваючи й блискаючи вогнями. «Жертви, — думає вона. — Численні жертви, багато з яких діти».

— Лестере, можу сказати, що в середній школі імені Альберта Макріді зараз майже напевне щонайменше сімнадцять загиблих і набагато більше поранених. Це інформація від помічника шерифа, котрий просив не нази­вати його імені. Вибуховий пристрій міг бути в прий­мальні або комірці поблизу. Якщо подивитися он туди…

Він вказує напрям, і камера слухняно розвертається. Спочатку зображення розмите, але коли оператор стабілізує й наближує його, Голлі бачить велетенську діру в боці будівлі. Стіна розлетілася галявиною, утворивши на траві корону з цегли. Поки Голлі вбирає побачене — певно, разом з мільйонами інших глядачів, — з діри виходить чоловік у жовтому жилеті, несучи щось на руках. Щось невелике і в кросівках. Ні, в одній кросівці. Другу, вочевидь, зірвало вибухом.

Камера повертається до репортера і застає його за вирівнюванням краватки.

— Управління шерифа, безперечно, проведе прес-конференцію, але наразі інформування громадськості має для них найнижчий пріоритет. Навколо вже почали збиратися батьки… мем? Мем, можна хвилинку з вами поговорити? Я Чет Ондовскі, WPEN, канал 11.

Жінка, що заходить у кадр, немало обтяжена зайвою вагою. Вона прибула до школи без куртки, і домашня сукня з квітковим візерунком роздувається на ній, наче східний халат. Обличчя смертельно бліде, за ви­нятком яскравих червоних плям на щоках, а волосся настільки розпатлане, що поряд з ним скуйовджена зачіска Ондовскі має охайний вигляд. Пухкі щоки лисніють від сліз.

«Їм не слід цього показувати, — думає Голлі, — а мені не слід дивитись. Але вони показують, а я дивлюся».

— Мем, ваша дитина вчиться в школі Макріді?

— Син і донька вчаться, — каже вона й хапає Ондовскі за руку. — Вони живі? Ви про них чули, сер?