Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цікаво було бачити на барельєфах батальні сцени за участі нащадків Ктулху і Мі-Го, які, схоже, складалися з матерії, що значно відрізнялася від плоті Древніх. Вони були здатні перевтілюватися і відновлювати свою подобу, чого не могли робити їхні суперники — Древні, а отже, ці створіння, вірогідно, прибули з більш віддалених частин космічного простору. Древні, попри надзвичайну міцність тканин тіла і всі необхідні для виживання якості, були суто матеріальними істотами і, відповідно, походили з відомого нам просторово-часового континууму, тоді як про походження інших створінь можна було, затамувавши подих, лишень здогадуватись. Усе це не можна вважати чистої води міфологією, якщо взяти до уваги позаземне походження цих прибульців-завойовників й незвичайні властивості, які їм приписують. Не виключено, що Древні могли вигадати космічну теорію, аби списати на неї свої поразки, адже цілком очевидно, що головним елементом їхньої психології була гордість за свою минувшину. У цьому контексті важливо зазначити, що в анналах Древніх навіть не згадано багатьох інших високорозвинених і могутніх рас, чиї передові культури і розвинені міста неодноразово фігурують у деяких темних легендах.
На багатьох картах і барельєфах неймовірно яскраво було зображено мінливість світу і чергування геологічних епох. У дечому сучасна наука потребуватиме перегляду, а деякі припущення отримали неспростовне підтвердження. Як я уже казав, гіпотеза Тейлора, Веґенера і Джолі про те, що сучасні континенти — уламки колишнього антарктичного материка, які відірвались від нього через потужні відцентрові сили і почали дрейфувати в різних напрямках по драглистому нижньому шару Землі, підтверджувалась такими доказами, як наявність додаткових обрисів у Африки та Південної Америки, а ще тим, як виникали і змінювалися великі гірські масиви.
Карти, що, очевидно, зображали навколишній світ, яким він був сто п’ятдесят мільйонів або більше років тому, у кам’яновугільну добу[127], демонстрували глибокі розколини і провалля, які пізніше мали відділити Африку від неосяжних просторів Європи (тогочасної Валузії, як її називають у первісних диявольських легендах), Азії, обох Америк і антарктичного континенту. На інших картах — і, що найважливіше, на тій, яку накреслили у зв’язку із заснуванням п’ятдесят мільйонів років тому великого, нині мертвого міста, яке оточувало нас — усі сучасні континенти розташовані окремо. А на карті, яку ми знайшли останньою і яка датується, вірогідно, добою пліоцену, сучасний світ має доволі чіткі обриси, попри те, що Аляска з’єднана із Сибіром, Північна Америка — з Європою через Гренландію, а Південна Америка — з антарктичним континентом через Землю Ґрема. На картах кам’яновугільної доби геть уся земна куля — від океанського дна до укритої розколинами частини суші — рясніла позначками великих кам’яних міст Древніх, однак на картах пізнішого періоду однозначно простежується поступовий відступ у бік Антарктики. На останній карті доби пліоцену вже немає міст на суші, за винятком антарктичного континенту і самого краю південної Америки, так само не залишилося океанських поселень північніше п’ятдесятої паралелі Південної широти. Рівень знань і зацікавленість до вивчення північної частини світу серед Древніх, вочевидь, зійшли нанівець, хіба що вони продовжували обстежувати берегові лінії під час довготривалих польотів на своїх схожих на віяла перетинчастих крилах.
А потім у пам’яті наступних поколінь закарбувалася руйнація міст через утворення гірських масивів, розкол і відцентровий рух континентів, коливання земної кори і океанського дна та інші природні катаклізми, і було цікаво спостерігати, що з плином часу на місці зруйнованих міст дедалі рідше зводилися нові. Величезний мертвий мегалополіс, посеред якого ми опинилися, схоже, був останнім великим центром раси зіркоголових; його побудували на початку крейдяного періоду після того, як його розташованого неподалік і ще більшого попередника поглинула безодня. Вочевидь, увесь цей район вважався священним, тут, як припускають, на морському дні розселялися перші Древні. У новому місті, характерні прикмети якого ми могли упізнати на скульптурних зображеннях і яке простягалося на сотні миль в обидва боки уздовж гірських хребтів, що його неможливо було цілком охопити поглядом навіть з борту літака, як вважалося, збереглося кілька священних каменів з першого міста на морському дні, їх через багато віків викинуло на поверхню під час загального зміщення пластів.
VIII
Певна річ, ми із Денфортом із найбільшою цікавістю та острахом вивчали на барельєфах усе, що стосувалося місця нашого перебування. Таких «місцевих» матеріалів виявилося більш ніж достатньо, а крім того, у заплутаному лабіринті вулиць нижньої частини міста нам пощастило знайти надзвичайно старий будинок, на стінах якого, хоч і потрісканих через близьку розколину, збереглися скульптурні зображення пори занепаду, що розповідали історію цієї місцевості значно розлогіше, ніж карта доби пліоцену, з якої ми почерпнули останню інформацію про доісторичний світ. Це був останній будинок, який ми ретельно обстежили і знайшли те, що визначило нашу наступну мету.
Безумовно, ми перебували в одному з найдивніших, найтаємничіших і найжахливіших куточків земної кулі. Серед усіх місць на Землі це було найдавнішим, і ми тепер майже впевнилися в тому, що цей нагірний край і є легендарним страхітливим плато Ленґ, яке не бажав згадувати навіть божевільний автор Некрономікона. Велике гірське пасмо було неймовірно довгим — воно починалося з невисокого ланцюга на Березі Луїтпольда біля моря Ведделла і перетинало майже весь континент. По-справжньому висока його частина вигиналась масивною дугою між 82 градусом південної широти і 60 градусом східної довготи та 70 градусом південної широти і 115 градусом східної довготи, зверненою своїм увігнутим боком до нашого табору, а тим кінцем, що підступав до моря, вона переходила у видовжену лінію скутого льодом морського узбережжя, де Вілкс[128] і Мосон [129]помітили ці гори неподалік Південного полярного кола.
Однак попереду нас чекали ще жахливіші витівки Природи. Я уже згадував, що ці вершини вищі за Гімалаї, однак різьблені зображення не дозволяють мені назвати їх найвищими земними горами. Ця зловісна честь, поза сумнівом, належить чомусь такому, що взагалі не знайшло відображення на більшості барельєфів, і лиш незначна частина зображень торкалася цієї теми з очевидною відразою і побоюванням. Здається, існувала частина прадавньої суші, що першою виринула з морської безодні, коли Земля породила Місяць, а Древні прилетіли зі своїх зірок, і яка, вважалося, приховувала якесь неясне і неназване зло. Зведені там міста передчасно руйнувалися або їх несподівано покидали мешканці. А пізніше, коли у нижньокритську добу перші катаклізми струсонули Землю, серед жахливого грому й хаосу з розверзстої безодні раптом піднеслися страхітливі гірські вершини — наша планета дістала найвеличніші й найстрашніші гори.
Якщо масштабу на барельєфах дотримано, ці жахливі велетні були набагато вищі за сорок тисяч футів[130], суттєво перевершуючи вражаючі Гори божевілля, які ми не так давно перетнули. Як виявилося, вони простягались від 77 градуса південної широти і 70 градуса східної довготи до 70 градуса південної широти і 100 градуса східної довготи менш як за триста миль від мертвого міста, тож, якби не молочно-білий туман, ми могли б розгледіти на заході їхні страхітливі піки. Їхній північний край можна було так само побачити з довжелезної берегової лінії Землі Королеви Мері біля Південного полярного кола.
У пору занепаду декотрі з Древніх промовляли дивні молитви до вершин цих гір, однак жоден із них не зважився навіть наблизитись до них або хоч подумати, що за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.