Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

На подив, я справді миттєво заснула, що не було властиво моєму організму досі. Пам'ятається, навіть у дитячому садку мене ніхто не міг змусити бодай подрімати. Може свіже повітря без шкідливих газів так діяло, або Дракон не тільки думки вмів читати, а й міг навіяти сон.

Розбудив мене, цього разу, Його Високість.

У лісі помітно стемніло, і настав час вирушати в дорогу. Тільки я не кішка, яка бачить у темряві. Вже за кілька метрів, коли я кілька разів зачепилася за гілку і мало не впала, стало зрозуміло, що все не так просто. Та ще й робила стільки шуму, наче слон у посудній лавці. Якщо вдень нас розвідники не помітили, то з моєю допомогою вночі точно виявлять.

Коли вкотре мало не полетіла носом уперед, принц мене підхопив. Взявши міцно за руку, наказав:

- Іди за мною слідом у слід.

Може для нього це і просто, але я, скільки не силкувалася, ступати так само безшумно, як його високість, не виходило. Хоча тепер набагато тихіше йшла, але мені здавалося в тихому нічному лісі, чути було кожне моє зітхання.

Брат крокував так само нечутно, як і принц, чи мені так здавалося.

Пройшовши досить пристойну відстань, нарешті трохи пристосувалася і навчилася майже не створювати шуму. Це було зовсім не просто, але чого тільки не вдієш, коли треба. Доводилося пересуватися навшпиньки. З незвички за кілька годин ноги почали неймовірно боліти.

"Уявляю, яка на завтра буде крепатура".

Принц увесь час міцно тримав мене, його рука була теплою, майже гарячою.

«Отже, проблем із серцем немає, – подумалося мимоволі. - Та й звідки б їм взятися в такому віці? Здоровий чоловік. У нашому світі таких, мабуть, і не зустрінеш. Практично кожен має якісь проблеми зі здоров'ям».

З подивом зазначила, що мені дуже комфортно йти так з ним за руку. Його долоня дарувала спокій та захист. Дуже дивні почуття. Здається, на цього чоловіка можна покластися. Про таких кажуть: «як за кам'яною стіною».

Ніколи у своєму житті такого не відчувала. Завжди була присутня частка занепокоєння. А тут, треба ж. Варто було потрапити в інший світ, щоб зустріти людину, з якою спокійно та тепло.

На мою радість, ми нарешті вибралися з лісу на відкритий простір. Тут можна було трохи розслабитись і крокувати вже не так акуратно. Тільки довелося пришвидшитися. Тепер наші силуети було видно здалеку.

Дракон так і не випустив мою руку зі своєї, хоча в цьому вже відпала потреба. А я не намагалася її звільнити. Кожній жінці, у якому віці вона не була, хоч іноді хочеться побути маленькою дівчинкою: щоб її водили за ручку, садили на коліна, вирішували її проблеми та закрили собою від цього злого світу.

Зараз мене відвідало почуття повної захищеності та абсолютна впевненість, що цей похмурий принц ніколи не дасть образити. Не дивлячись на те, що він не сказав за всю дорогу і пари слів, було достатньо його теплої та міцної долоні.

Почало світати. Я порядком втомилася, а мужики крокували, наче їм все байдуже.

"Так, Світлано, треба займатися спортом, а то прям незручно перед іномірним товаришем, що така слабенька".

- Доберемося до річки, там можна буде перепочити, - повідомив принц, мабуть, прочитавши мої думки.

«До річки?» – я спробувала вдивитись у простір попереду. І натяку на якусь річечку не було. Ні ятра тобі, ні чагарника. "Це ж коли ми дістанемося?"

Тому була велика радість, коли несподівано рівне поле закінчилося, і почався плавний спуск вниз, а там і річку побачила. Причому досить широку.

Не Дніпро, звичайно, де рідкісний птах долетить до середини, але веслувати прийшлось би пристойно. Хоч я плаваю добре, але стало страшнувато. Ще невідомо, що за живність водиться у місцевих водоймах. А раптом якісь монстри?

Вже зовсім розвиднілося, коли ми дісталися заростей уздовж річки і, нарешті, змогли влаштувати привал. Так довго у своєму житті я ще не подорожувала. Цілу ніч на ногах Не дивно, що я їх зараз не відчуваю.

- На тому боці – вже наша територія! - пояснив принц, коли я впала на траву і розкинула руки і ноги в сторони, на кшталт зірки.

А він усе стояв, вдивляючись у обрій. Здається, з надією. Так дивиться мандрівник, що повернувся додому.

Тільки зараз мені спало на думку, як непросто йому було в нашому світі.

Обсмикнула себе. Щось останнім часом я відчуваю до його високості все тепліші почуття. Вкотре повторила собі, що не можна допускати, щоб вони затуманювали мій розум.

- Скупнутися б? - дивлячись на воду, виявив бажання братик. - Може, поїмо, а потім у воду?