Читати книгу - "Королівський убивця"

Я ласкаво промовив:

— Скажіть мені: ви вивчаєте старі звичаї, правда? А дотримуєтеся того з них, що забороняє проливати кров у домі, гостем якого ви є?

— Чи ж є на вас хоч крапля крові? — спитала вона замість відповіді.

— Як і на вас. Я б не зганьбив стіл мого герцога, давши привід для розмов, наче його гості вбивають одне одного над його хлібом. Чи, може, ви так само мало дбаєте про чемність стосовно герцога, як і про вірність королю?

— Я не присягала у вірності твоєму розманіженому королю, — засичала вона.

Люди повставали, дехто розгубившись, дехто щоб краще бачити. Отже, дехто з присутніх прийшов сюди, аби засвідчити, що вона кинула мені виклик за столом Бронді. Усе це було заплановано так ретельно, як будь-яка військова кампанія. Чи знає Віраго, що я теж усе добре запланував? Чи підозрювала про маленьку коробочку в моєму манжеті? Я говорив відважно, здіймаючи голос, щоб він дійшов до всіх.

— Я чув про тебе. Думаю, що ті, кого ти спокушаєш стати співучасниками твоєї зради, зроблять розумніше, вирушивши до Оленячого замку. Веріті, король-в-очікуванні, розіслав заклик до всіх, хто вміє володіти зброєю, щоб вони прийшли служити на його нових військових кораблях і здійняли цю зброю проти піратів із Зовнішніх островів, які є ворогами нас усіх. Це, як я думаю, більше личить умінню воїна. Хіба ж не почесніше шукати так слави, ніж обертатися проти вождів, яким ви присягали, або ж марнувати бичачу кров на скелях при світлі місяця, якщо тим самим м’ясом можна нагодувати наших рідних, розорених червоними кораблями?

Я говорив із запалом, і мій голос наростав, тим часом вона була вражена тим, як багато я знаю. Було в моїх словах щось переконливе, бо я й сам їм повірив. Я похилився над столом, над тарілкою і келихом Віраго, наблизив своє обличчя до її обличчя та спитав:

— Скажи-но, о сміливице. Чи ти колись здіймала зброю проти того, хто не був твоїм співвітчизником? Проти команди червоного корабля? Я думаю, що ні. Куди легше ображати гостинність господаря чи калічити сусідського сина, ніж убити когось, хто прийшов убивати наших людей.

Слова не були найкращою зброєю Віраго. Розлютившись, вона плюнула на мене.

Я спокійно відхилився, щоб витерти обличчя.

— Можливо, ти б хотіла кинути мені виклик у більш відповідному часі та місці? Можливо, за тиждень, на скелях, де ти так сміливо вбила мужа корови? Може, я, писар, зумію краще протистояти твоєму виклику, ніж цей худоб’ячий воїн?

Герцог Бронді раптом зволив зауважити гармидер. «Фітце Чівелрі! Віраго!» — скартав він нас. Але ми не зводили одне з одного очей, а мої руки опинилися обабіч її місця за столом, тимчасом як я схилився обличчям до її обличчя.

Думаю, що чоловік, який сидів біля неї, теж викликав би мене на двобій, якби не герцог Бронді, що гримнув своєю сільничкою об стіл, майже розбивши її, і гучно нагадав нам, що це його стіл і його зала, тож не дозволить тут кровопролиття. Він принаймні спроможний вшанувати як короля Шрюда, так і давні звичаї, та радить нам спробувати зробити так само. Я попросив пробачення, так покірно і красномовно, як тільки міг, а Віраго пробурмотіла своє «перепрошую». Трапеза пішла своїм ладом, менестрелі співали, а впродовж кількох наступних днів я скопіював сувій для Віраго та оглянув реліквію Старійшин. Для мене вона була не більшим, як скляною пляшечкою з дуже дрібною риб’ячою лускою. Здавалося, що Целеріті більше захоплювалася мною, ніж мені це відповідало. Іншою стороною цією монети була необхідність постати перед холодною ворожістю на обличчях усіх прибічників Віраго. Це був довгий тиждень.

Мені так і не довелося змагатися на тому двобої, бо, перш ніж минув тиждень, язик і весь рот Віраго покрилися виразками й ранами. Згідно з повір’ям, це була кара тим, хто обманув товаришів по зброї та порушив присягу. Вона не могла пити, не кажучи вже про те, щоб їсти, а ці болячки так її спотворили, що всі близькі уникали її товариства, аби й самим такого не набратися. Біль був таким сильним, що вона не могла вийти на холод, на двобій, і не знайшлося нікого, хто був би готовий стати замість неї. Я на скелях чекав супротивника, який так ніколи й не з’явився. Разом зі мною чекала Целеріті й кілька дрібніших шляхтичів, яких герцог Бронді змусив супроводжувати мене. Ми невимушено розмовляли й випили надто багато бренді, щоб зігрітися. Коли запав вечір, прийшов посланець із замку сповістити нас, що Віраго покинула Ріплкіп, але не для того, аби постати на двобої. Від’їхала до Внутрішніх герцогств. Сама. Целеріті ляснула в долоні, а тоді здивувала мене, обійнявши. Ми повернулися перемерзлі, але веселі, щоб відбути ще одну трапезу в Ріплкіпі перед моїм від’їздом до Оленячого замку. Бронді посадив мене ліворуч від себе, а Целеріті — поруч зі мною.

— Знаєш, — зауважив він мені під кінець трапези, — твоя схожість із батьком що рік, то помітніша.

Усе бренді Бернсу не впоралося б із холодом, яким повіяло на мене через ці його слова.

Розділ 6

Перековані

У королеви Констанс і короля Шрюда було двоє синів — Чівелрі Лицарський та Веріті Щиросердий. Лише два роки розділяли їхні народження, і росли вони в такій дружбі, яка й має поєднувати братів. Чівелрі був старшим і першим прийняв титул короля-в-очікуванні на день свого шістнадцятиліття. Батько майже одразу вислав його владнати прикордонні суперечки з Державами Чалседу. Відтоді він рідко залишався в Оленячому замку на довше, ніж кілька місяців. Навіть після одруження Чівелрі йому рідко дозволяли відпочинок. Не те, щоб за тих часів було так багато прикордонних заворушень, радше король Шрюд поставив собі за мету усталити кордони зі всіма своїми сусідами. Багато таких суперечок було розв’язано за допомогою меча, але з плином часу Чівелрі ставав усе вправнішим дипломатом.

Дехто казав, що для Чівелрі таке завдання було підступом його мачухи, королеви Дезайр, що сподівалася таким чином вислати його на смерть. Інші запевняють, що це сам Шрюд усунув свого найстаршого сина з очей і з-під влади нової королеви. Принц Веріті, через молодість приречений на сидіння вдома, щомісяця подавав офіційне прохання батькові, щоб приєднатися до свого брата. Усі