Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Стас затягає чоловіка до будинку. А я весь цей час не можу відірвати погляду від непроханого гостя.

- Зоя, міцний чай принеси, - кидає няні, що виходить нам назустріч.

- Я більше не міг бути в тій богадільні, Стасяне. Вони промивають мені мізки, колють моторошні препарати, змушують спілкуватися не зрозумій з ким, вислуховувати чужі соплі. Навіщо мені це? Якщо я вже стільки років варюсь у власному пеклі. Мені треба було забутися. Навіщо? Скажи навіщо? Ти прирік мене на ці муки? - Він кричить і крутить головою як у припадку, з рота капає слина.

- Це найкращий реб центр у країні. Вони витягли багатьох. Бодя! – вдаряє кулаком по дивані. – Невже в тобі ні краплі сили волі не лишилося?

– Сили на що? Для чого? Моє життя… його більше немає… у мене нічого немає… А ти заважаєш мені провести останні дні так, як я цього хочу! - репетує в якомусь божевільному нападі.

Мені страшно дивитися на цю людину, ніби в мужчині справді всередині все згоріло, і залишилася лише оболонка.

Але я пам'ятаю Богдана зовсім іншим. У свідомості виникає образ впевненого в собі чоловіка з палаючими лукавими очима. Від нього пахне владою та силою. Зараз його практично неможливо впізнати, але це одна й та сама людина.

«- Нехай ми знайомі зовсім недовго, але я більше не уявляю свого життя без тебе, - Богдан стоїть на одному коліні в темно-синьому костюмі, сліпуче посміхається і простягає мені червону оксамитову коробочку».

МЕНІ! Спогади вдаряють з такою силою, що відсахуюся, з трудом доходжу до крісла. Здавлюю голову руками. Ні. Цього не може бути! Може, це мої фантазії? Мозок не пам'ятає, і сам вигадує незрозуміло що. Я не вірю, що це могла бути я. І водночас бачу себе на борту величезної яхти. Так чітко бачу, що відчуваю морське повітря, яке тріпає моє волосся. Я відкриваю коробочку, а там неймовірно красива каблучка з каменем, який зачаровує райдужним сяйвом у променях сонця. Це все схоже на якесь марення!

- Олено, вибач, що тобі довелося це побачити, - я не помітила, як Стас з’являється поруч.

- Все ... нормально, - шепочу, язик заплітається.

Ні! Нічого не нормально! Костянтин… Богдан… Що ще я забула?

– Я викликав лікаря. Дав йому ліки. Скоро йому допоможуть… – зітхає, – Сподіваюся…

Кидаю погляд на Богдана. Поки я мандрувала у спогадах, він заснув.

Киваю. Не знаю що сказати.

- Ти дуже бліда, ходімо на кухню, - бере мене за руку.

Іду за ним, ледве пересуваючи ногами.

- Хто він? – питаю, трохи впоравшись із емоціями. Спостерігаю, як Стас власноруч робить нам каву.

– Мій давній приятель. Іноді по бізнесу з ним перетинався. А зараз вийшло так, що нікого, крім мене, у нього не залишилося, - розливає в чашки ароматний напій.

- Що з ним трапилося? - запитую і відразу шкодую.

Я не хочу знати! Пізно. Запитання задане.

– Він колись був успішним бізнесменом. Але кілька років тому його звинуватили у фінансових махінаціях, корупції, і навіть адвокати нічого не змогли зробити. Він сів. З в'язниці вийшов іншою людиною, - Стас ставить біля мене чашку і сідає поряд. - Він втратив усе. Майно конфіскували. А що вдалося сховати, він після визволення спустив на свою гріховну залежність. Опустився на саме дно, тусувався з волоцюгами та клянчив гроші у перехожих. Таким я знайшов його. Відправив до клініки. Та не допомогло. Бодя постійно збігає. І знову за старе. Я розумію ... чому ... - обхоплює голову руками, - Нема за що йому триматися. Усі, хто був… всі від нього відвернулися… Я якось намагаюся допомогти, але воюю з вітряками. А дивитися, як він знищує себе, як летить у прірву… воно… ворогові такого не забажаєш.

- Він прийшов до тебе, значить, підсвідомо шукає допомоги, - закушую губу. - Можливо, ще далеко не все втрачено.

Його розповідь - це як тортури, кожне слово гострою отруйною голкою впивається під шкіру. Так не реагують на незнайомих людей. Я знала іншого Богдана, і мені боляче бачити, що з ним трапилося, нестерпно боляче. Насилу вгамовую внутрішню істерику. Потрібно тримати себе в руках. Розібратися у минулому, згадати. Яке відношення я маю до Богдана? Що нас пов'язує. Ці уривчасті спогади повільно мене доводять до божевілля.

- Він тепер завжди приходить. Спочатку загул після клініки, а потім до мене під ворота... І я боротимуся за нього, - стискає кулаки. - Будуть нові реб центри, інші лікарі, все що завгодно, я не здамся. Я сам був… на межі… мене врятував Дюшка. А в Богдана є тільки я.

Цієї миті Стас відкривається для мене з другого боку. Я дивлюся на нього зовсім іншими очима. Більше не вважаю його психом. Але якщо в ньому відкривається справжній чоловік… то себе я бачу набагато з гіршого боку. І хто знає, які ще таємниці зберігає моє минуле?