Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

Згодом, до нас все ж приходить Маріан. Вітається з друзями й веде нас усіх до квадроциклів. Ми з хлопцем виїжджаємо у ліс першими. Настя з Павлом зостаються позаду. Для мене зникає усе. Є я, вітер і природа. Мчу вперед. Маріан звертає, а я рухаюся далі прямо, вирішуючи, що колом поїду й опинюся у нього перед обличчям за кілька хвилин. Але чим далі в ліс, попри ліхтарики прокладеного маршруту, тим далі розумію, що хочу їхати ще сама. Трішки. Лише б відчувати цю свободу. 

Вітер б'є в обличчя. Холод пронизує. Зате в таку мить ти летиш. Не існуєш, а реально живеш. Немов адреналін твоє друге я.  Ілюзія лише, та навіть заради неї я готова ризикувати. Ніколи не відчувала влади над власним життям. Зате зараз, поки пальці стискають кермо, поки ногами міцно тримаю себе на сидінні, поки саме я веду транспортний засіб, обираю маршрут, є відчуття, що я тут головна. Я сильна. Я можу все.

Попереду помічаю два квадроцикли. Починаю пригальмовувати, щоб минути їх, тільки гальма чомусь не працюють. Паніка бере контроль наді мною одразу. Ілюзія свободи руйнується надто швидко. Кричить в обличчя — любиш мріяти, то дивись як все розбивається. Спина вкривається холодним потом. Долоні теж вогкі стають, ковзають з керма. Що не роблю, а зупинитися не можу. Квадроцикл стає некерованим. В останню мить розумію, що зараз налечу на людей. Кричу, щоб тікали, а потім пізно… Хлопець, який здається дуже знайомим, вилітає зі свого квадроцикла кудись на землю, що з іншою людиною, не розумію, а потім абсолютна порожнина.