Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

— Що ти бачиш? 

Маріан здригається. Погляд хлопця спрямований на вікно. За ним насипає сніг, кружляючи у темряві. 

— Холодний розрахунок. Мабуть, єдина людина яку він любив на моїй пам'яті — Домініка. Пам'ятаєш, він поцілував тебе? Це ж навмисно було. 

Заплющую очі. Та ніч болісна, адже саме тоді Раміль зустрівся на шляху. Саме тоді я боялася втратити те, що віднайшла. Боялася, що Маріан більше ніколи на мене й не гляне. Не впевнена, що Марк поцілував через те, щоб завдати болю Маріану. Якби я сама не зізналася, могло бути так, що він би й не дізнався. Можливо, Данте хотів довести, що ми з його зведеним братом не повинні бути разом? А може причина інша… Може йому вже тоді рвало дах? Складно сказати. То минуле, а воно там і має зоставатися. Натомість цікавлюся про маму й Марка:

— Чому тільки її? 

Маріан відкидає ковдру, ставить чашку на підлогу й надто завзято каже, ігноруючи питання:

— Пропоную піти відпочити. Була на вечірках? 

Розгублюся. Тільки що ми говорили відверто, а тепер все зникло.

— Не знаю…

— Давай, Брі. Я був на вашій у Золотому. Зроби брату ласку, сходи зі мною. 

— Ну… — Широка усмішка, теплий погляд так і благають погодитися. А що мені втрачати? — Добре! 

Пів години потрібно, щоб зібратися. Маріан регулює мій гардероб, тож враховуючи погодні умови йду у джинсах, черевиках на шнурках та кофтинці, що обтягує тіло. Сукні, котрі минулого разу купувалися, не підходять на погляд Данте.  Ще близько години ми їдемо у клуб. Погода щохвилини стає гіршою. Снігова заметіль б'є у стіни автомобіля, але в ньому тепло й сухо. Коли приїжджаємо під будівлю з неоновою вивіскою, навіть виходити не хочеться. Але Маріан попросив, тож набираюся рішучості та швидко мчу за братом, — дивно думати про нього саме в такій інтерпретації, — аби не замерзнути. Минає кілька хвилин і ми вже всередині. Музика гучна, гепає так, що вуха закладає. Народу повну, всі веселяться, сміються, щось палять. Але вентиляція працює дуже добре, тому що диму фактично не відчувається, попри велику кількість людей. Ми йдемо до стійки з барменом. Розглядаю дівчат. У порівняні з ними виглядаю досить просто, але ж я не прийшла знайти собі партнера на ніч, мені не потрібно нікого зваблювати. 

Всівшись за стійку переді мною швидко ставлять коктейль. Маріан підморгує, випиває свій й поглядом показує, щоб наслідувала його. Так склянка за склянкою, всередині стає гаряче. Підсвідомо розумію, що запиваю біль, бо вже надто багато алкоголю у шлунку, тільки зупинитися не можу. Ми сміємося, жартуємо, поруч з нами опиняється якась парочка, котра розважає нас жартами про все на світі. П'ємо далі, ще й ще, поки не відчуваю, що алкоголь у горлянці застряє. Кажу, що піду у туалет, на щастя знайти його не складно. Значно важче йти, адже неонові спалахи й натовп заважають робити це спокійно. Поки пробираюся крізь гостей клуба мене встигають кілька разів схопити за сідниці, пришвидшуюся, наскільки можливо. Діставшись бажаної кімнати, замикаюся у кабінці. Сиджу деякий час на другові усього людства й намагаюся прийти до тями. Насправді мені дуже паршиво. Я п'яна, варто визнати. А п'яною я бувала дуже рідко, та і багато не потрібно, щоб організм втратив контроль.

В якусь мить перед очима стає темно. Притуляюся до дверей кабінки. Крізь шум та гул чую голос Маріана. Він шукає. Сил, щоб відповісти, немає. Та і, відверто кажучи, мій язик прилип, став сухим, не можу ним рухати. Потім чую, що двері у мою кабінку відкриваються, Маріан щось каже, але марно, слів не розбираю. Єдине, що у пам'яті відкладається — несе на руках, бо йти я не здатна. 

Яким чином ми опиняємося у мене вдома, не знаю. Розумію, але не можу пригадати. Усвідомлюю себе лише тоді, коли Данте вимикає світло й каже, щоб добре виспалася. Двері замикаються і стає дуже тихо. Лежу із розплющеними очима. Алкоголь трохи вивітрився, але не настільки, щоб почуватися добре. За відчуттями, вся кімната кружляє, ліжко взагалі якесь дивне, а мене нудить. Минає якийсь час. Не орієнтуюся у ньому. Проте, чую як двері у спальню відмикаються. Хтось завмирає на порозі. Вирішую, що це Маріан повернувся, тому ніяк не реагую. Невідомий підходить ближче. Аромат хвої та кориці пробивається крізь запах спиртних напоїв. Підсвідомість підказує хто прийшов, хоча у неї чомусь не виникає питань: як увійшов, як дізнався, і що взагалі тут забув? А я і не хочу так заглиблюватися. 

— Випий, — наказ вимагає прийти до тями, тільки тіло не слухає.

Марк допомагає сісти. Нічого не каже, не коментує мої жалісливі спроби жити, просто прикладає до рота чашку з чимось дивним на смак. Я слухняно п'ю. Рідина холодом осідає у шлунку. Лягаю назад на спину. Інтуїтивно хапаю Марка за руку. Стискаю. З рота виривається гірке благання:

— Не йди, будь ласка. 

Не знаю чи відповідає щось. Не чую слів, звуків хуртовини за вікном, чи шуму машин. Все зникає у вакуумній тиші, коли тепле, сильне чоловіче тіло лягає поруч і зігріває. Тоді я вимикаюся почуваючись захищеною. Наскільки ж сильно резонує у тілі різниця: спати у цьому ліжку самій і з ним…