Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Тому ти його відвідуєш?

Мама якось дивно всміхнулась.

— Не зовсім. Я навідуюся до нього тому, що мені його шкода.

Одного разу я пішов з нею. Сам не знаю чому. Можливо, мені кортіло побути з мамою, бо вона й далі працювала не покладаючи рук і я майже її не бачив. А може, то була лише нездорова дитяча цікавість.

Пансіонат святої Магдалини — так він називався — розташовувався в десяти хвилинах їзди від Андербері поблизу дороги на Вілтон. До нього вела вузька алея, обабіч якої тягнулися шереги дерев. Пансіонат мав гарний вигляд: великий старий будинок із довгим посмугованим газоном та симпатичними білими столиками й стільцями на ґанку.

У дальньому кінці стояла хижка, і кілька чоловіків у робочому одязі — певно, садівники — заклопотано працювали. Один штовхав по галявині здоровецьку гуркотливу газонокосарку. Інший рубав сокирою сухі гілки і скидав їх на купу для багаття.

За одним із садових столиків сиділа літня пані. Вона була одягнена у квітчастий халат і химерний капелюх. Коли ми проїжджали біля неї, вона помахала нам рукою: «Як добре, Фердинанде, що ти прийшов».

Я глянув на маму.

— Це вона до нас?

— Не зовсім, Едді. Вона говорить зі своїм нареченим.

— Справді? А він її відвідує?

— Сумніваюся. Він помер сорок років тому.

Ми поставили автівку й рушили шурхітливою гравієвою доріжкою до великих дверей. Усередині було зовсім не так, як я собі уявляв. Нехай жовті стіни, картини і всіляка інша оздоба створювали сякий-такий затишок, там пахло лікарнею. А ще стояв різкий сморід дезінфекційного засобу, сечі та гнилої капусти.

Ми ще не дійшли до палати отця Мартіна, а мене вже мало не вивертало. Жіночка в уніформі медсестри провела нас до довгастої кімнати, де було багато столиків і стільців. У кутку блимав телевізор. Перед ним сиділи двоє людей. Дуже огрядна жінка, яка, здавалося, куняла, і молодик у товстих окулярах з начебто слуховим апаратом. Часом він зривався на ноги, розмахував руками і вигукував: «Хльосни мене, Мілдред!» Це було водночас кумедно і трохи ніяково. Та медсестри, схоже, зовсім на це не зважали.

Отець Мартін сидів у кріслі біля засклених дверей, склавши руки на колінах. Його обличчя не виражало жодних емоцій, як у манекена у вітрині крамниці. Його повернули так, щоб він міг дивитися на сад. Та, здається, йому було байдуже. Невидющим поглядом він дивився на щось — а може, й ні на що — десь удалині. Його очі взагалі не рухалися, ні тоді, коли хтось проходив повз, ані тоді, коли зривався з місця і вигукував чолов’яга зі слуховим апаратом. Здається, священик навіть не кліпав.

Я не вибіг з кімнати, хоча заледве стримувався, щоб не втекти. Мама сіла почитати йому якусь стару книжку давно померлого автора. Я відпросився погуляти в саду, аби якнайшвидше забратися звідти і вдихнути свіжого повітря. Літня пані у величезному капелюсі досі сиділа за столиком. Я намагався не навертатися їй на очі, та не встиг я трохи наблизитись, як вона повернула до мене голову:

— Фердинанд не прийде?

— Не знаю, — затинаючись, відповів я.

Вона вп’ялася в мене очима.

— Я тебе знаю, хлопче. Як тебе звуть?

— Едді.

— Едді, мем.

— Едді, мем.

— Ти прийшов навідати священика?

— Це моя мама прийшла до нього.

Вона кивнула.

— Хочеш дізнатися таємницю, Фредді?

Я хотів був сказати, що мене звати Едді, але передумав. Щось лячне було в старших людях, і річ не лише в їхньому віці, хоча частково це мене теж жахало. Для дітей літні люди з їхньою обвислою шкірою і кістлявими руками, помережаними синіми венами, трохи скидаються на жаских примар.

Вона поманила мене до себе кістлявим пальцем. Її ніготь був загнутий і жовтий. Ураз мені закортіло чимдуж накивати п’ятами, та з іншого боку, яка дитина не хоче дізнатися таємницю? Я підступив до неї на крок.

— Священик… він обдурив їх усіх.

— Як?

— Я бачила його, вночі. Диявол, який ховається під маскою.

Я чекав. Вона відкинулась на спинку стільця і насупила брови.

— Я тебе знаю.

— Мене звати Едді, — повторив я.

Зненацька вона тицьнула в мене пальцем.

— Я знаю, що ти зробив, Едді. Ти щось поцупив, хіба ні?

Я аж підскочив.

— Ні, я нічого не цупив.

— Поверни! Поверни, а то я дам тобі такої прочуханки, малий пройдисвіте!

Я відсахнувся й кинувся тікати. Мені навздогін летіли її крики: «Поверни, хлопче! Поверни!»

Я біг якомога швидше і з розгону залетів до будинку. Мої щоки пашіли, серце мало не вискакувало з грудей. Мама досі читала отцю Мартінові. Я сів на ґанкові сходи чекати, коли вона закінчить.

Це сталося пізніше. Набагато пізніше. Вже після візиту поліції. Після того, як вони заарештували мого тата. І після того, як містера Геллорана змусили піти зі школи.

Ніккі перебралася до своєї мами в Борнмут. Гладкий Ґев раз чи двічі заходив до Металевого Міккі, — щоб помиритись, — але його мама завжди казала, що Міккі не може вийти, і грюкала дверима у Ґева перед носом.

— То була купа смердючого кінського лайна, — сказав Гладкий Ґев, бо пізніше він бачив Міккі в крамниці в компанії старших підлітків. Тих хуліганів, з якими ошивався його брат.

Правду кажучи, мені було начхати, з ким ошивався Міккі. Я радів, що він більше не був у нашій банді. Проте я дуже засмутився, що поїхала Ніккі, хоча й не зізнався в цьому Гоппо і Ґеву. Та це не єдине, що я від них приховав. Я ніколи не розповідав їм, що вона приходила до мене попрощатися. У день свого від’їзду.

Я сидів на кухні й виконував домашнє завдання. Тато десь за домом гупав молотком, а мама пилосмочила в кімнаті. Я ще й увімкнув собі радіо, тому направду дивовижно, що я взагалі почув дзвінок у двері.

Я хвильку зачекав. Коли стало зрозуміло, що ніхто, крім мене, не почув дзвінка, я зісковзнув зі стільця, вибіг у коридор і відчинив двері.

Надворі, тримаючись за кермо велосипеда, стояла Ніккі. Вона була бліда, її руде волосся заплуталось і наче потьмяніло, а шкіра під лівим оком досі залишалася трохи жовто-фіолетовою. Вона скидалася на одну із