Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Я прислухалася до його поради. Уявила собі, що тримаю чашку вина, яке я, на жаль, знала найкраще – Тамбора. Гірке, схоже на оцет, загустіле, з присмаком грязюки, воно наповнювало рот розпачем. Водянисто-червоне, воно відбивало світло так, наче в кожну чашу додавали зверху краплину олії. Нерівне, округле дно глиняної чашки в мене в руці – Тамбор був щасливим, якщо ти його проливав, це означало, що ти швидше замовиш наступне –

Я викликала дрібнесеньку краплину енергії з тріщини, і ось воно в мене, в моїх руках.

Я зробила ковток.

-- Фе, таке ж гидке, як справжнє, -- промовила я вголос. Якби я колись повернулася в Люсерніс, то могла б відкрити магазин навпроти Тамбора і повністю збанкрутувати його. Хоча й мізер, проте він за свій товар платив. Я свій буду отримувати на халяву.

Але я ніколи не повернуся в Люсерніс. Я не можу.

-- Звісно, що можеш, -- сказав Реготун. – Я покажу тобі як.

Я скасувала своє перше рішення.

-- Послухай мене уважно, Реготуне. Я не збираюся розмовляти з тобою, чи взагалі звертати на тебе увагу, але ти повинен дещо зрозуміти. Я ніколи-преніколи не дозволю тобі повернутися в наш світ. Ти йобане чудовисько, і я маю на тебе такого зуба, що ти не повіриш. Ти кліщ, що причепився до моєї душі, і допоки я не придумаю, як зішкребти тебе і розчавити, ніхто нікуди не піде. Ясно?

Він тільки посміхнувся.

Я допила вино. Так, цілком можливо відчувати нехіть і бажання одночасно. Щоб ви знали.

Я жбурнула чашку об підлогу, як з люті через ситуацію, в якій опинилася, так і з цікавості, що трапиться з предметом, який я створила з допомогою чарів. З доволі переконливим справжнім звуком, вона розбилася на доволі переконливі справжні шматки.

-- Тепер я знаю. Краще перевірити ще раз, для певності.

Я вичарував ще одну чашку вина. Самі розумієте, в ім‘я науки. І щоб напитися.

Я й напилася, в той час, як потвора у вигляді дитини спостерігала безпристрасними, безмежно терплячими, схожими на зорі очима.

Частина II: Люсерніс

18

Важко передати словами, яким щасливим я був, коли побачив, як з правого борта в ранковому світлі повільно з‘являється панорама Люсерніса – приземкувата, незграбна голка Стрекозиної Вежі, цибулинний Купол Зітхань. Облізлі від віку стіни Арсеналу на південному краю гавані. Безперечно, Люсерніс не був раєм, в ньому стільки ж огидних злиднів, скільки огидного багатства, і звісно погані речі трапляються з хорошими людьми. Але найбільше місто на заході мало свою власну душу, а його величина гарантувала анонімність, яка в багатьох важливих для мене відношеннях, дорівнювала свободі. Вперше я прибув у Люсерніс як вигнанець. Невдовзі я виявив, що моє вигнання – це щастя у нещасті.

Але найважливіше це не був клятий Белларіус. Місто, яке пробуджувало в мені все найгірше. Плюс погода там просто жах.

Кіль пришкутильгав до поруччя поряд зі мною і вперше глянув на Перлину Заходу. Сірому Зубу вдалося врятувати Кіля і Крейду, проте він не зміг вилікувати їхні рани повністю. Не буду вдавати, що розумію, що його Філософія може чи не може зробити, але в мене немає причин вважати, що він міг без причин приховати якусь частину своїх лікувальних здібностей.

-- Оце такий Люсерніс? – запитав Кіль.

-- Так, він.

-- Плаский якийсь, -- було все, на що він спромігся.

-- Ти оціниш це, бо тобі не доведеться шкутильгати вгору і вниз гори, щоб кудись потрапити. Фактично, тобі взагалі не доведеться ходити. В нас є такі штуки, називаються карети.

-- Ти собі жартуєш з мене.

-- Ти сидиш в них, а кінь тягне. Куди захочеш. Тобі сподобається.

Він закотив очі.

-- Ти мені більше подобався, коли весь час був у поганому настрої.

Я, зрозуміло, більше подобався собі подалі від Белларіуса, де я не мусив робити жахливі речі. Де безжалісність не була моїм психічним станом за замовчуванням. Але я вирішив не нагнітати атмосферу.

-- Часом не починаєш сумувати за батьківщиною?

-- Ні. Я краще ніж будь-хто знаю, який Белларіус жахливий. Просто думав, що тепер, коли скинули Синдика, справи підуть краще. Але чомусь все тільки погіршилося. Амра попереджала мене не бути оптимістом. Здається, вона мала рацію.

-- Не варто вірити всьому, що говорить Амра. Якби вона хоча б наполовину була такою цинічною, як вдає, то Белларіуса вже б не існувало. Хоча мушу признати, думка про світ без Белларіуса має свої принади.

Він глянув на мене.

-- Яким би, курва, кінченим Белларіус не був, це все що я знаю. Оте місто? Я про нього нічого не знаю. Нічого.

-- В цьому краса нового початку. Ти нічого не знаєш про нього, але значно важливіше, що воно нічого не знає про тебе. Наприклад, небезпечні банди злочинців не прагнуть пролити твою кров.

-- Факт, -- сказав він, посміхаючись.

-- Пророкую, що за тиждень ти більше ніколи не захочеш залишати Люсерніс, -- я поклав руку йому на плече. – Іншого такого місця не існує. От побачиш.

-- Повірю тобі на слово. А… я прийшов, щоб сказати тобі. Марл говорить, що істота в клітці знов стає неспокійною.

-- А… Тоді краще піду розберуся.

І я залишив Кіля спертого на поруччя, намагаючись уявити, що чекало його в майбутньому. Амра вважала за потрібне врятувати йому життя, навіть ціною