Читати книгу - "Хірург"

– Вона попросила, щоб я залишилась, – сказала Кетрін.

– Я можу покликати жінку-детектива, – запропонував Мур.

– Ні, вона хоче, щоб тут була я, – відповіла Кетрін. – Я залишуся.

Вона дивилася прямісінько на Мура, не відводячи погляду, і він зрозумів, що перед ним не та жінка, яку він обіймав лише кілька годин тому. Зараз він бачив її іншу сторону, сильну і мужню, яка нізащо не збиралася поступатися.

Він кивнув і сів біля ліжка. Фрост вийняв диктофон і став у ногах пацієнтки. Саме через його ввічливість і спокійний характер Мур взяв його із собою. Зараз тільки бракувало привести Ніні Пейтон агресивного полісмена.

Їй зняли кисневу маску, залишивши тільки носові трубки, щоб повітря потрапляло у її ніздрі. Вона переводила погляд з одного чоловіка на іншого, її очі пильно стежили за їхніми рухами, вишукували приховані загрози. З обережності Мур тихенько представив себе і Баррі Фроста. Спокійно обговорив усі формальності, уточнив її ім’я, вік та домашню адресу. Ця інформація вже була їм відома, але, записавши її на плівку, вони підтверджували нормальний стан її психіки і спроможність давати свідчення. Ніна відповідала на його запитання охриплим монотонним голосом, позбавленим будь-яких емоцій. Мура стурбувала її байдужість. Було відчуття, ніби він слухав мертву жінку.

– Я не чула, як він пробрався до будинку, – розпочала вона. – Я прокинулася вже тоді, коли він стояв над моїм ліжком. Не варто було залишати вікно відчиненим. Не варто було приймати ліки…

– Які ліки? – лагідно запитав Мур.

– Я страждала від безсоння. Усе через… – Її голос стих.

– Зґвалтування?

Вона відвернула погляд, уникаючи його очей.

– Мені снилися кошмари. У клініці мені приписали ліки. Для кращого сну.

«І кошмар, справжній живий кошмар, прийшов до її спальні».

– Ви бачили його обличчя? – запитав Мур.

– Було темно. Я чула його подих, але не могла рухатися. Не могла кричати.

– Ви вже були прив’язані?

– Я не пам’ятаю, як він прив’язував мене. Я не пам’ятаю, як це сталося.

«Хлороформ, – подумав Мур, – щоб знерухомити жертву. Доки вона не прокинулась».

– Що сталося далі, Ніно?

Її дихання прискорилося. На кардіомоніторі знову застрибали лінії.

– Він сів на стілець біля мого ліжка. Я бачила його тінь.

– Що він робив?

– Він… говорив зі мною.

– Що він сказав?

– Він сказав… – Вона важко ковтнула. – Він сказав, що я брудна. Заражена. Він сказав, що мені має бути соромно за власну мерзенність. І він… він збирався вирізати мою зіпсовану частину і знову зробити мене чистою. – Вона затнулася. А відтак прошепотіла: – Тоді я зрозуміла, що помру.

Кетрін пополотніла, а от Ніна здавалася цілком спокійною, ніби розказувала про страждання якоїсь іншої жінки, а не власні. Вона вже не дивилася на Мура, а втупилась у якусь точку за його спиною, і там, десь далеко, бачила жінку, прив’язану до ліжка. А на стільці, захований у темряві, сидів чоловік і неспішно описував ті жахіття, які планував зробити з нею пізніше. «Для Хірурга, – подумав Мур, – це була така собі прелюдія. Це заводить його. Запах жіночого страху. Він підживлює його. Чоловік сидить біля її ліжка і заповнює її думки картинами смерті. Її шкіра вкривається крапельками поту, і цей піт виділяє кислуватий запах страху. Екзотичний аромат, що зводить його з розуму. Він вдихає його і відчуває збудження».

– Що сталося далі? – запитав Мур.

Вона нічого не відповіла.

– Ніно?

– Він повернув лампу мені в обличчя. Світив мені в очі, щоб я не могла його роздивитися. Я бачила тільки яскраве світло. І він фотографував мене.

– А далі?

Ніна глянула на Мура.

– Тоді він зник.

– Він залишив вас саму в будинку?

– Не саму. Я чула його, чула, як він ходив. А ще – телевізор, він був увімкненим усю ніч, я чула телевізор.

Він змінив свій почерк, подумав Мур, і вони з Фростом обмінялися здивованими поглядами. Тепер Хірург почувався набагато впевненіше. Сміливіше. Замість того, щоб за кілька годин закінчити убивство, він відкладав його. Усю ніч і наступний день його жертва лежала, прив’язана до ліжка, і чекала на свій страшний кінець. Він не зважав на ризик, він смакував її страх. Отримував задоволення.

Лінії на моніторі знову прискорили свій біг. Хоча голос Ніни був монотонним і якимось неживим, за її маскою спокою ховався страх.

– Що сталося далі, Ніно? – запитав він.

– Десь у середині я, напевно, заснула. Коли прокинулась, у кімнаті знову було темно. Мені страшенно хотілося пити. Я більше ні про що не могла думати, тільки про те, як сильно мені хочеться води…

– Він на якийсь час залишав вас? Ви були сама вдома?

– Не знаю. Я чула тільки телевізор. Коли він вимкнув його, я зрозуміла, що зараз він прийде до спальні.

– Коли він прийшов, то увімкнув світло?

– Так.

– Ви бачили його обличчя?

– Тільки очі. Він був у масці. Такій, як у лікарів.

– Але ви бачили його очі.

– Так.

– Ви впізнали його? Ви бачили цього чоловіка раніше?

На якийсь час у палаті запала тиша. Мур відчув, як забилося його серце в очікуванні відповіді, на яку він так сподівався.

А тоді Ніна тихенько сказала:

– Ні.

Він відкинувся на спинку стільця. Напруга, яка сковувала палату, раптово розвіялась. Для цієї жертви Хірург був незнайомцем, безіменним чоловіком, а причина, чому він обрав саме її, залишалася таємницею.

Намагаючись приховати розчарування в голосі, Мур продовжив:

– Опишіть його, Ніно.

Вона глибоко вдихнула і заплющила очі, ніби хотіла викликати в уяві його образ.

– У нього… у нього коротке волосся. Акуратно підстрижене…

– Якого кольору?

– Каштанового. Світло-каштанового.

Відповідає кольору волосини, яку знайшли в рані Елени Ортіз.

– Тобто він був світлошкірим? – запитав Мур.

– Так.

– Якого кольору в нього очі?

– Світлі. Блакитні або сірі. Я боялася дивитися йому в очі.

– А форма обличчя? Кругла, овальна?

– Вузьке обличчя. – Вона зробила паузу. – Звичайне.

– Зріст і вага?

– Важко сказати…

– Бодай приблизно.

Ніна зітхнула.

– Середній.

Середній. Звичайний. Чудовисько із пересічною зовнішністю.

Мур повернувся до Фроста.

– Покажіть їй «шість кадрів».

Фрост передав йому альбом з фотографіями злочинців, який у поліції називали «шість кадрів», тому що на кожній сторінці було по шість фотокарток. Мур поклав його на столик біля ліжка і підсунув до Ніни.

Протягом півгодини з тривожною надією вони спостерігали, як вона перегортала сторінки, та на жодній не спинялася. Усі мовчали. Єдиними звуками було шипіння кисню і шурхіт сторінок. Ці фотографії належали злочинцям, які вчинили сексуальні злочини. Ніна перегортала сторінку за сторінкою, і Муру здалося, що їхні обличчя ніколи не