Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Як Ло? — запитав Нейтан.

— Спить у кімнаті вашої мами... А тепер твоя черга, — махнула вона рукою до доньки.

— Але...

— Софі, будь ласка, не сьогодні.

Софі знехотя підвелася.

— Добраніч, — побажала вона й задерикувато подивилася на матір. — Ти прийдеш підгорнути мені ковдру?

— За хвильку, — відповіла Ільза. — Йди готуйся.

Сітчасті двері грюкнули. Ільза, яка вийшла на веранду й зіперлася на бильце, здавалася виснаженою навіть у поганому освітленні, що падало ззаду. Вона розтулила рота, але нічого не промовила, наче не знала, з чого почати.

— Що думаєш про те, що сказала Ло? — запитав Нейтан, починаючи перший.

— Навіть не знаю, що й думати. Мені Кемерон нічого не казав. Як бачиш, — мовила Ільза, задивившись у темряву, й у її голосі прозвучала гірка нотка. — Не кажу вже про ту жінку, яка намагалася з ним зв’язатися.

— Але про Дженну Кем тобі розповів?

— Звісно, — її обличчя захмарилося. — Сказав, що він колись давно познайомився з нею на вечірці, а в неї виявився ревнивий хлопець. З його розповіді це звучало кумедно. Як непорозуміння.

Нейтан нічого не відповів. Це непорозуміння було яке завгодно, але не кумедне.

— Останнім часом у нього явно був стрес. Він... — Ільза втупилася в темряву. — За останні кілька тижнів щось перемінилося. І тепер я розумію, що це почалося приблизно в той час, коли вона спробувала з ним зв’язатися.

— Мабуть, для нього це був шок.

— Так, уявляю.

Ільза поглянула на Нейтана. Чути було легке шарудіння нічного вітру. З хати долинув дитячий голос.

— Мамо, я готова.

— За хвильку буду, — гукнула Ільза й розвернулася до Нейтана, тепер уже стривожена. — Слухай, ніхто ж насправді не повірив у те, що та дівчина сказала про Кемерона, правда?

— Ні. Звісно, ні.

Він розтулив рота щось додати, але промовчав.

— Що таке? Говори.

— Та нічого особливого. Я просто хотів сказати... — він завагався. — Можливо, Стів їй вірив, принаймні якийсь час.

— Стів Фіцджеральд? З клініки?

— Ага. Можливо. Не те щоб вірив, — мовив Нейтан, намагаючись пригадати. — Я хотів сказати — сприйняв серйозно, мабуть. Але така в нього робота, правильно? Як у фельдшера. Та й характер у нього такий.

Нейтанові пригадалося, як Стів не давав йому спокою. Як навідував його без попередження, безперервно розпитував, наполягав, щоб Нейтан приїхав у клініку. Його настирливість була на межі втручання в особисті справи.

— Але не настільки серйозно, щоб перетворити це на офіційну справу, — мовила Ільза.

— Ні. До такого не дійшло.

Ільза повільно видихнула.

— Кемерон не дуже ладнав зі Стівом.

— Ні. Ну, людині притаманно пам’ятати погане.

Знову долинув голос Софі:

— Мамо!

Цього разу Ільза проігнорувала її, не спускаючи очей з Нейтана.

— Ти завжди вірив Кемові?

— Так. Цілковито.

— Взагалі не мав сумнівів?

У цьому була якась дивна нотка, якої Нейтан не зміг витлумачити. У слабенькому світлі на ґанку важко було роздивитися вираз Ільзиного обличчя, і Нейтан мимохіть скулився, відчуваючи, як прокидається давно притлумлена провина. Можливо, Кемерон не все розповідав дружині, але зараз, дивлячись на неї, Нейтан міг закластися, що деякі речі він їй таки розповів.

— Ні, — нарешті твердо сказав Нейтан. — Жодних сумнівів.

Вираз Ільзиного обличчя трішки змінився, але й зараз Нейтан не зміг його зрозуміти. Знову залунав голос Софі.

— О Господи Боже. Краще я піду вже, — відчинила двері Ільза, але на мить затрималася. — Добраніч, Нейтане.

— Добраніч.

Вона зникла в будинку, а Нейтан поглянув униз на Дафі, яка лише виляла хвостом, бо не могла нічого сказати. Нейтан посидів ще хвилину, тоді відклав гітару Софі, спустився з веранди і вийшов у темряву двору, а Дафі побігла за ним. Нейтан почекав, поки очі призвичаяться. У фургоні туристів усе було тихо. Мабуть, помирилися, принаймні на деякий час.

Коли очі вже почали розрізняти могилу Карла Брайта під евкаліптом, Нейтан підійшов туди й зупинився на краю, не в змозі позбутися відчуття, що завалив усю справу. Він хотів заспокоїти Ільзу, але розумів, що йому це не вдалося. Хотів захистити Кемерона, та не досягнув своєї мети, й уже не вперше. Нейтан поглянув туди, де лежав його тато.

«Що це за бридню мені тут розповідають про якусь дівчину, га?» — спитав Карл. Договоривши з сержантом, він викликав двох своїх старших синів.

Нейтан пам’ятає, як закам’янів, спиною підпираючи стіну, поки Кемерон, затинаючись, намагався все пояснити. За хвилину Карл обірвав його й обернувся до Нейтана.

«А де був ти, коли це відбувалося? Бігав за тою сусідською сучкою?»

«Ти хотів сказати — за Джекі».

Від різкого ляпасу Нейтанова голова втелющилася в стіну. Піднімаючи руку й розмахуючись, Карл навіть не дивився на нього, цілком зосереджений на Кемероні. Удар був настільки несподіваний, що Нейтан не встиг захиститися — хоча так і так він би навряд чи захищався. Іноді так було легше. Він збагнув, що Карл досі чекає на відповідь, і цього разу Нейтан просто кивнув: так, я був з Джекі.

«Ти чому не дивився за братом?»

Нейтан гадки не мав, що на це відповідати.

«Але ти їх бачив? — загорлав на Нейтана Карл, указуючи на Кема. — То вперед. Розповідай. Він нічого такого не зробив, через що мені слід непокоїтися?»

Карлові очі нарешті втупилися в нього. Останнім часом Нейтанові очі були вже на одному рівні з батьковими, і Нейтан не розумів, чому його досі затоплює жах, який він відчував усе життя. Почуття, яке з’являлося щоразу, коли Карл піднімав на нього голос, чи руку, чи те і те. Коли Нейтан був змушений спалити свою гітару...

Це не зміниться ніколи, збагнув Нейтан з жахливою ясністю. Карл не зупиниться, і Нейтан, схоже, не здатен його зупинити, отож вони, мабуть, приречені на це до кінця життя. На думку про це він відчув спустошення. Голова боліла від удару. Нейтан поглянув на Кемерона — і зненацька збагнув, що йому вже поперек горла стоїть те, що зробив чи чого не робив брат.

Йому вже нічого не хотілося. Це не він є джерелом постійних проблем удома. В нього бодай вистало