Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Тиша висить у повітрі, ніби реальність завмерла на секунду. Я моргаю, і думки скачуть хаотично, доки не фокусуються на його обличчі. Приголомшення сковує мене.

- Який сусід? — раптом питає Блейк, насупивши брови. Голос звучить глухо, як здалеку, хоча він стоїть лише за кілька кроків. — Це той сусід, який був із тобою сьогодні?

Його слова звучать різкіше, ніж я очікувала, майже агресивно, раптово він робить крок уперед. Відчувши внутрішню напругу, я машинально відступаю на крок, ніби під свідомістю намагаючись поставити дистанцію між нами. Він завжди вмів створювати довкола себе атмосферу тиску, як не намагайся.

— Ні… — відповідаю чесно і десь невинно, мій голос звучить приглушено, мов у трансі. — Це інший… Йому шістдесят п'ять, і він постійно позичає в нас сіль.

Мої слова здаються нереальними, наче я сама ще не прокинулася від шоку. Блейк киває, швидко оглядаючи передпокій, ніби йому це важливо.

- Ясно.

Він не додає більше нічого, але раптово його голос знову звучить впевненіше:

- Не запросиш?

— Звичайно, — кажу майже автоматом, відступаючи, щоб пропустити його всередину. Серце голосно стукає у грудях, і я ледве встигаю дихати рівно.

Блейк проходить впевненою ходою, прямуючи у вітальню, начебто все це його територія, ніби нічого не змінилося. Але я швидко перериваю його рух.

— Краще на кухню, — тихо вимовляю я, намагаючись утримати тон. 

Він миттєво зупиняється, на секунду затримується, потім киває і повертається, прямуючи до кухні. Я йду за ним, все ще відчуваючи дивну нереальність того, що відбувається.

- Зробити тобі каву? — питаю, починаючи вже ставити чайник, щоб якось зайняти себе і відволікти від цих незручних відчуттів. Блейк сідає за стіл, кладе руки перед собою, зчепивши пальці і киває.

Я починаю копошитися з чашками, дістаю каву, але відчуваю, як його погляд буквально свердлить мене. Він невідривно дивиться, і, здається, його увага прикута до мого живота. Це почуття не дає мені спокою, і нарешті я не витримую. Чайник закипає, я роблю каву і нервово ставлю перед ним чашку, у якій різко стукає ложка, яку я забула прибрати. Я повертаюся до нього та зустрічаю його прямий погляд.

- Що? — різко видаю, не можу більше стримувати напругу.

Дихання обривається, ніби повітря в кімнаті на мить завмерло разом з моїми словами.