Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

— Ні, лише Адама, — каже жінка. Вона явно не охоча до розмови. Мабуть, поспішає повернутися до посуду.　

— Нещодавно хтось удерся до мого будинку, і я ходжу, розмовляю з людьми, кажу їм бути насторожі. Минулого разу, коли я стукала, тут нікого не було.　

— Що ж, до нас ніхто не вдирався, — доволі грубо кидає жінка, і приємний вираз зникає з її обличчя.　

«Пощастило вам», — думає Карміна.　

— Це добре, — тягне вона, приховуючи розчарування. — Жахлива історія з тим убивством, — додає Карміна, гадаючи, що це розговорить жінку. Змовницьки нахиляється вперед. — Здається, люди вважають, що це зробив її чоловік. Ви його знаєте?　

— Ні, не знаю.　

— Я, власне, стукала до нього — лише дізнатися, чи до нього теж хтось проникнув. Не насмілилася заговорити про його дружину. Але ні.　

— Що ж, приємно познайомитись, — каже жінка на ім’я Ґленда й твердо зачиняє двері.　

Лунає дзвінок, порушуючи тишу. Олівія підстрибує. Хапає телефон на кухні, сподіваючись, що це Ґленда.　

— Алло, — каже вона.　

— Місіс Шарп?　

Вона впізнає голос. Це детектив Вебб. Серце миттєво починає калатати.　

— Так?　

— Ваш чоловік удома?　

Без слів вона передає телефон Полу, який стоїть на кухні, спостерігаючи за нею. Він бере слухавку.　

— Що? Зараз? — питає Пол. А потім каже: — Добре. Олівія відчуває моторошний приплив адреналіну. Пол кладе слухавку й обертається до неї.　

— Хочуть, щоб я приїхав до поліційного відділку. Відповів ще на якісь запитання.　

У неї в горлі з’являється кислота.　

— Навіщо?　

— Не сказали.　

Вона дивиться, як він надягає піджак і залишає домівку. Пол не просить Олівію піти з ним, а вона не пропонує.　

Коли він іде, Олівія віддається хвилюванню, схвильовано походжаючи будинком, не в змозі вгамувати свій розум. Про що поліція хоче знову поговорити з Полом?　

— Мамо, що сталося?　

Вона обертається й бачить, як за нею занепокоєно спостерігає Рейлі. Олівія уявляє, який нещасний має вигляд, заскочена зненацька. Усміхається сину.　

— Нічого, любий, — бреше вона. І раптом приймає рішення. — Я лише маю ненадовго піти.　

— Куди ти?　

— Маю відвідати подругу, яка переживає складні часи.　

— О, — каже Рейлі, наче не дуже задоволений такою відповіддю. Він підходить до холодильника й відчиняє дверцята. — 3 тобою все гаразд? — питає він. — Коли повернешся?　

— Усе гаразд. Не знаю, коли саме повернуся, — говорить Олівія, — але точно встигну до вечері.　

Рейлі сидить нагорі в себе в кімнаті, коли дзвонить телефон. Цікаво, хто це. Нікого з батьків немає вдома. Може, хтось із друзів Рейлі дійшов до того, що відшукав їхній домашній номер, адже мобільний йому так і не повернули.　

Він спускається на кухню саме вчасно, щоб схопити слухавку з гачка.　

— Алло, — озивається він.　

— Вітаю.　

Жіночий голос.　

— Я можу поговорити з Рейлі Шарпом?　

— Уже говорите, — підозріливо каже Рейлі.　

— У мене деякі проблеми з комп’ютером, а сусідка сказала, що ви можете допомогти. Ви ж лагодите комп’ютери, чи не так?　

— Так, звісно, — говорить Рейлі, швидко міркуючи. Минулого літа, коли він роздавав свої листівки, клієнтів було не так багато, і він точно не очікував, що хтось зателефонує зараз. Але він радий заробити трохи додаткових грошей і має в розпорядженні час. — У чому проблема?　

— Ну, я не знаю, — каже вона. — Можете прийти й поглянути на нього?　

. — Добре. Зараз?　

— Якщо можете, це було б чудово.　

— Яка ваша адреса?　

— Це ноутбук. Я подумала, ми могли б зустрітись у кав’ярні. Знаєте «Біб»?　

— Так, авжеж. — Зазвичай його туди нічим не заманиш, але можна зробити виняток.　

— Побачимося там за п’ятнадцять хвилин?　

— Гаразд, — каже Рейлі.　

— На мені буде червоний жакет, і, звісно, зі мною буде ноутбук, — говорить жінка.　

Рейлі навіть не подумав спитати, як упізнає її. Але вона виглядатиме його, а хлопці-підлітки зазвичай не зависають у тих кав’ярнях, куди ходять їхні мами зі своїми подругами.　

Тепер, домовившись про зустріч, він трохи нервується. Насправді Рейлі не звик, щоб у нього замовляли послуги, хоча раніше вже виконував кілька дрібних робіт. І ніколи не знає, скільки треба брати за свою працю. Але це має бути доволі просто. Іноді все, чого треба навчитися цим домогосподаркам, це вимкнути комп’ютер, зачекати десять секунд і ввімкнути його знову.　

Він хапає свою куртку і прямує до кав’ярні.　

Вебб дивиться на Пола Шарпа, який сидить навпроти нього за столом для допитів.　

Шарп цілковито нерухомий.　

Не бере води зі столу — може, не хоче, щоб бачили, як у нього трусяться руки.　

— Дякую, що прийшли, — каже Вебб. — Ви тут добровільно, можете піти будь-якої миті.　

— Звісно.　

Вебб не марнує часу. Схиляє голову і з сумнівом дивиться на Пола.　

— Знаєте, я в це не вірю.　

— У що не вірите? — питає Пол. Схрещує руки на грудях, немов захищаючись.　

— Що ввечері тієї п’ятниці ви були у тітки.　

— Що ж, я там був, — уперто заявляє Шарп, — вірите ви в це чи ні.　

— Ми їздили до вашої тітки, — говорить Вебб. Витримує мить. — Вона не змогла підтвердити, що ви були там того вечора.　

— І не дивно. Я ж казав, у неї деменція.

— Ви казали, що повернулися додому досить пізно. Так пізно, що ваша дружина вже спала. Ви зазвичай проводите так багато часу у своєї літньої тітоньки?　

— До чого це? Я підозрюваний? — питає Пол.　

— Ми просто хотіли б прояснити кілька речей. — Вебб перефразує запитання: — Як довго ви зазвичай залишаєтеся у вашої тітки?　

Пол видихає.　

— До неї довго добиратись, і я буваю там нечасто, тож, коли я їжджу до неї, зазвичай лишаюсь на кілька годин. Вона завжди просить мене дещо для неї зробити, полагодити те й се. І це забирає трохи часу.　

— Річ у тому… Боюся, це означає, що ви перебували в місцевості, де знайшли машину Аманди, — каже Вебб, — приблизно в той час, коли її, імовірно, вбили. А оскільки ваш телефон був вимкнений, ми не знаємо, де саме ви були.　

— Я говорив вам, чому вимкнув його. У мене акумулятор сів. Я не мав стосунку до Аманди Пірс.　

— Вас бачили в її машині, як ви сперечалися з нею, лише за кілька днів до її зникнення.　

— Ви знаєте, про що я говорив з нею, — нагадує Шарп. — Я розповів правду. Я не той, хто мав роман з Амандою Пірс.　

Він явно роздратований.　

— Ви знаєте ту місцевість? — питає Вебб. — Ту, де знайшли її авто?　

— Гадаю, так. — Пол вагається, а тоді додає: — У нас хатинка там, на маленькому озері.