Читати книгу - "Стрілець. Темна вежа І"

— Чому я тут опинився? — спитав Джейк. — Чому забув усе, що було зі мною раніше?

— Бо чоловік у чорному видобув тебе сюди, — відказав стрілець. — А ще через Вежу. Тому що Вежа стоїть на чомусь на кшталт вузла енергії. У часі.

— Не розумію!

— Та я й сам не розумію, — зізнався стрілець. — Але щось відбувалося й відбувається досі. У моєму власному часі. «Світ зрушив з місця», — так ми завжди казали. Та тепер він рухається ще швидше. Щось сталося з часом. Він втрачає непорушність.

Деякий час обоє мовчали. Слабкий, проте гострий вітерець обдував їм ноги й глухо завивав, гуляючи в ущелинах.

— Звідки ти родом? — спитав Джейк.

— З місця, якого вже нема. Знаєш, що таке Біблія?

— Аякже. Ісус і Мойсей.

Стрілець посміхнувся.

— Правильно. Мій край носив біблійну назву. Новий Ханаан — так він називався. Край молока й меду. У біблійному Ханаані ріс такий великий виноград, що чоловікам доводилося перевозити його на тачках. Ми аж такий великий не вирощували, але край був справді чудовий.

— Я ще про Одіссея знаю, — непевно мовив хлопчик. — Він теж із Біблії?

— Можливо, — відповів стрілець. — Хоча я ніколи її не вивчав, тож сказати напевно не можу.

— Але ж інші… твої друзі…

— Інших нема. Я останній.

У небі, косо зиркаючи на гірський насип, де вони сиділи, з’явився і почав своє сходження крихітний убутний місяць.

— А там було гарно? У вашій країні… краю?

— Він був прекрасний, — відповів стрілець. — Там були поля й ліси, річки й ранкові тумани. Але це тільки поверхова краса. Моя мати казала, що справжня краса — це порядок, любов і світло.

Джейк пробурмотів щось нерозбірливе.

Стрілець курив і згадував. Вечори у величезній головній залі. Сотні вишукано вбраних постатей рухаються у повільному плавному ритмі вальсу чи прискореному легкому мигтінні пол-каму. Його партнерка — Айлін Риттер (він думає, що її обрали для нього батьки), її очі яскравіші за найдорогоцінніші самоцвіти, світло кришталевої люстри іскриться у волоссі куртизанок і їхніх коханців-циніків, вкладеному в гарні зачіски. Зала була величезною — острів світла, вік котрого годі було передати словами. Як і сам головний маєток, що складався більше ніж із сотні кам’яних замків. Протягом багатьох років, відколи Роланд залишив його, звідти не доходило жодних вістей. Востаннє покидаючи межі маєтку, повернувшись до нього спиною, аби ступити на шлях першої гонитви за чоловіком у чорному, він відчував тупий біль. Уже тоді стіни впали, двори заросли бур’яном, на масивних балках головної зали гніздилися кажани, а в галереях ширяли ластівки, і від їхнього стрімкого шугання вниз і шереху крил розходилася луна. Поля, де Корт навчав їх стрільби з лука, з револьверів і соколиного полювання, тепер стояли занедбані, зарослі сухою травою, тимофіївкою й диким виноградом. На гігантській кухні, де колись, серед випарів і ароматів, царював Гекс, гніздилася недолуга колонія пришелепкуватих мутантів, котрі пильно стежили за ним із милосердної пітьми комор і тіней, що громадилися навколо колон. Тепла пара, сповнена пікантних запахів смаженої яловичини і свинини, змінилася драглистою вологістю моху. У кутках, куди не насмілювалися потикати носа навіть пришелепкуваті мутанти, росли гігантські білі поганки. Здоровенні дубові двері льоху були прочинені, і звідти долинав страшенно ядучий запах, сморід, що, здавалося, з усією невблаганною остаточністю виражав невтішні факти краху й занепаду: міцний гострий запах вина, що перетворилося на оцет. Повернутися обличчям на південь і залишити маєток позаду було не важко — але серце йому краялося.

— Що, була війна? — спитав Джейк.

— Більше, ніж війна, — відказав стрілець і викинув недопалок цигарки, що тьмяно жеврів у темряві. — Революція. Ми виграли всі битви і програли війну. Переможця в ній не було, крім, хіба що, тих, хто харчується падаллю. Мабуть, ще довгі роки їм було чим поживитися.

— Хотів би я там жити, — замріяно проговорив Джейк.

— Справді?

— Так!

— Час лягати, Джейку.

Хлопчик — неясна тінь у темряві — повернувся на бік і згорнувся клубочком, накинувши на себе попону. Стрілець іще годину сидів біля нього на чатах, поринувши у свої довгі розважні роздуми. Така медитація була для нього чимось новим. Вона давала йому якусь меланхолійну насолоду, але практичних результатів не приносила: шлях до розв’язання проблеми Джейка був лише один — той, що його назвала Провидиця. Та вороття не було. Стрілець просто не міг відступити. Можливо, ситуація й була трагічною, проте Роланд цього не розумів — він вбачав у ній тільки призначення, невблаганне й віковічне. Врешті-решт природа взяла своє, він міцно заснув, і сновидіння його не навідували.

ІХ

Наступного дня сходження стало важчим. Вони й далі рухалися під кутом, намагаючись дістатися до вузького клиноподібного проходу крізь гори. Досі не відчуваючи потреби поспішати, стрілець просувався повільно. На мертвих скелях під їхніми ногами не було жодних слідів чоловіка в чорному, проте стрілець знав, що він пройшов цим шляхом до них, — і знав це не тільки тому, що вони з Джейком, стоячи на передгір’ї, бачили, як той, мов крихітна комаха, видряпується на гору. Його дух закарбувався в кожному потоці холодного повітря. То був єлейний ворожий запах, що так само нестерпно вдаряв у ніздрі, як і сморід чортового зілля.

Джейкове волосся вже відросло й трохи кучерявилося на засмаглій потилиці. Він впевнено долав підйоми і, схоже, зовсім не відчував страху перед висотою, коли вони переходили через провалля чи видряпувалися на стрімкі кручі. Двічі він вибирався в такі місця, куди стрільцеві не вдалося б дістатися, і закріпляв одну з мотузок, щоб Роланд міг повільно нею вилізти.

Наступного ранку вони піднімалися крізь холодну й вологу хмару, через яку більше не видно було розкиданих схилів унизу. У глибоких розломах скель тепер траплялися латки твердого зернистого снігу, блискучого, мов кварц, і сухого, як пісок. Пополудні на одній із таких латок вони натрапили на єдиний слід ноги. Джейк якусь мить дивився на нього із благоговійним трепетом, не в змозі відвести погляд, а потім поглянув угору, наче боявся, що сам чоловік у чорному матеріалізується над своїм відбитком. Стрілець злегка стукнув його по плечу й показав уперед: