Читати книгу - "Ціна збереження , Невидимі крила"

Коли Кай прокинувся, вона вже сиділа біля вікна з чашкою гарячого чаю в руках. На її обличчі була натягнута усмішка — така ж фальшива, як і спокій у її очах. Вона не хотіла, щоб він дізнався про все те, що побачила й відчула тієї ночі. Не хотіла нової сварки. Не хотіла знову чути: "Ти все вигадуєш..."
Тому вона змусила себе мовчати. Притворитися. Робити вигляд, ніби нічого не сталося.
Ніби її серце не розбили повідомлення, написані чужим дівчатам.
Ніби вона не плакала в тиші, поки він спокійно спав поруч.
— Добрий ранок, — сказала вона тихо, не повертаючись до нього. 

Перші дні давалися їй важко. Усмішка стала маскою, а мовчання — звичкою. Вона сиділа з порожнім поглядом, наче її думки жили десь далеко, зовсім не в цій кімнаті, не в цьому домі й точно не поруч із ним. Кай час від часу щось розповідав, жартував, намагався втягнути її в розмову — і вона відповідала. Коротко. Сухо. А коли бачилось, що він починає щось підозрювати, — змушувала себе оживати, штучно вливатися в розмову, ловити його погляд, кивати вчасно.
Але жодна її фраза не йшла від серця. Її думки були там — у нічних листуваннях, в чужих словах, у брехні, яку вона тепер мусила ковтати, мов пігулку, що ніколи не подіє. 

В її серці боролися біль і спогади — одні різали, інші зігрівали. Вона згадувала його обійми, ті вечори, коли вони сміялися до сліз, і ті миті, коли від щастя перехоплювало подих. Це не вкладалося в одне слово "зрада". Вона не хотіла псувати те, що між ними було, навіть якщо частина з цього вже зникла.
Для себе вона прийняла вибір — змиритися. Принаймні спробувати. Проковтнути гірке, закрити очі на те, що дізналася, і жити далі, наче нічого не сталося. Можливо, це не любов. Можливо, це страх. Але вона була впевнена — зараз сказати правду болітиме більше, ніж брехати.