Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

пропозиція. Але я розумів, що я для вас лише корабель, який вивезе вас із Росії, а далі ви швидко забудете мене. То я не дав себе обдурити. Напав на вас. А ви ж не чекали такого, правда? Ви вважали мене дурнуватим провінційним паночком, якого так легко обдурити. Ви переймалися за Сашка, за свій вибір, і не помітили моєї пастки. Несподіванка ж — це половина перемоги. Я трохи вдарив вас вазою, вибачте, але я не хотів ризикувати, тож мусив діяти максимально надійно. Ви знепритомніли, я зв’язав вас, відтягнув під вікно, щоб вас не було видно. Далі залишалося тільки чекати, поки ваші товариші прийдуть сюди. Я сидів за дверима в надійному місці з рушницею, зарядженою жаканами, спеціальними набоями, з якими полюють на кабанів. Постріл із двох стволів упритул не залишає людині жодного шансу. Але Євген виявився міцним Він зміг вибігти з будинку. Проте попередити товариша не зміг. А той не здогадався, що відбувається, і пішов до будинку по свою смерть. Ось така історія.

Боротянський задоволено сміється.

— І що тепер? — питає вона приречено.

— Насправді є кілька варіантів, — посміхається Володимир. — Я вільний обирати будь-який з них. Отже, я міг би стати павуком, який запопав чарівну муху. Під будинком є великий підвал, де я міг би тримати вас, наче наложницю, і пити досхочу солодке вино вашого пречудового тіла.

— У селі чули постріли, — хрипко каже Олена.

— Навряд чи. Я ж навмисно зробив засідку всередині будинку. То в селі не почули. А як і почули, я завжди можу сказати, що відганяв вовків від конюшні.

— Який другий варіант? — вона спокійна, і це викликає повагу. Вона безпорадна перед цим негідником, але тримає себе у руках.

— Другий варіант — я вбиваю вас Не з рушниці, бо я не хочу бути вбивцею жінки, нехай і революціонерки. Я застрелю вас із револьвера ваших спільників. Мабуть, із Сашкового — здається, вам так буде приємніше. А потім викличу поліцію. І розповім, як злочинці напали на мене і я мусив убити їх, щоб врятуватися. А вас застрелили випадково ваші ж поплічники. Так я стану героєм, отримаю орден та пошану.

— А якщо поліція спитає, де ми переховувалися скільки днів? І як опинилися у вас?

— Поліція нічого не питатиме, повірте мені. Вони будуть такі задоволені знахідкою злочинців, що й не подумають розслідувати якісь дрібниці. Переможців не судять, ви ж знаєте.

— Що ще?

— Більше нічого. Варіанти лише два.

— А такого, щоб відпустити мене, немає?

— На жаль, ні. Вибачте, — він сміється, робить паузу, чекає її слів.

— То який ти обираєш? — питає вона.

— Звісно, коли я дивлюся на вас, на вашу красу та розум, я хочу зупинитися на першому варіанті. Але я ж розумію, що це гріх та блуд. Це проти Бога і проти закону. Отже — другий.

— Хіба вбивати — це по-Божому?

— Будемо вважати, що я просто чинитиму правосуддя. Ви ж убили багатьох людей, а ось тепер будете покарані.

— А почекати трохи і побачити мене в зашморгу ви не хочете?

— Ні. Бо вийде, що я віддав даму на смерть. Виглядатиме не дуже красиво. До того ж, буде довгий суд, частина газет стане на ваш бік, приїдуть красномовні адвокати, які почнуть вас захищати і таврувати мене як одного з псів режиму. Потім у Петербурзі подумають і змінять вам зашморг на каторгу, а мені почнуть приходити листи з прокльонами, мовляв, я винен у тому, що ви будете в Сибіру. А ви ще вирішите помститися. Навіщо мені все це?

Я чую клацання. Це зведений курок револьвера.

— Олено, я справді дуже щасливий, що зустрів вас. Ви незабутня жінка, і я пишаюся знайомством з вами. Ви знали, на що йшли, тож не думаю, що смерть зараз буде для вас несподіванкою. Отже, прощавайте, Олено, був радий знайомству з вами. Зараз, якщо хочете, можете сказати своє останнє слово.

Вона сміється. Спокійно, наче не стоїть на межі смерті.

— Що? — дивується Боротянський.

— Дайте мені хвилину і помовчіть, — каже Олена.

— Хвилину? Навіщо?

— Я хочу уявити свою мрію.

— Мрію? Яку мрію?

— Куди б я хотіла потрапити, якби відійшла від справ.

— І куди?

— Не ваше діло.

— Ну, все ж, цікаво.

— А мені ні, мовчіть, — відрізає Олена.

— Але... — починає, було, Боротянський, а потім сміється. — Я зрозумів. Це ви хотіли зачепити мою цікавість. Зобразили таємницю, яку мені б хотілося дізнатися, і потім спробували б на цьому зіграти. Але дарма. Мене важко обдурити. То вигадуйте свою останню мрію, у вас є хвилина.

Тиша Я рахую секунди. Не знаю, можливо він лише лякав, цей Боротянський. Можливо. Але я мусив втрутитися. Я не міг дозволити вбити зв’язану жінку. Це проти моїх правил Так не можна Так, вона злочинниця, але нехай відповідає за свої злочини сама А це — моя справа, я не хочу ставати співучасником вбивства, нехай про мою участь ніхто і не дізнається. І...

Секунди летіли швидко, і в будь-який мент міг пролунати постріл. Я гучно кахикнув. Це кахикання пролунало як залп артилерійської батареї, таке воно було несподіване.

— Хто тут? — по голосу було чутно, що Боротянський дуже злякався. Не чекав. Він усе прорахував, окрім свідка за стіною.

— Ви не можете вбити її, — я сказав це і перекотився від дірки у дверях. Все ж таки я досвідчений філер, я розумів, що граюся з вогнем, а ще почув, як револьвер цокнув на столі.

— Обережно! — закричала Олена, і майже одразу пролунав постріл. Рушниця, з обох стволів.

Жакани пробили двері, товсті дерев’яні двері. Дірка, у яку міг би пролізти кулак. А зараз крізь неї падало світло з кабінету. Якби я залишився лежати там, то був би вбитий. Але я стояв за стіною. Вдарив з усієї сили ногою, і двері з хрускотом відчинилися.

Я увійшов до кімнати. Боротянський вирячився на мене. І очима, і револьвером Але револьвер був і в мене.

— Краще не треба, — сказав я.

— Ви? — він здивувався. — Іван Карпович? — О, навіть упізнав!

І запам’ятав, як мене звуть. — Що ви тут робите?

— Рятую. Двох людей одразу. Одну від наглої смерті, іншого — від