Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

— Ти нічого незвичного не пам’ятаєш, Едді? Нічого такого, що могло б сюди вписатися?

— Як я тобі вже говорив, вона запрацьовувалася допізна. Була неуважною. Я питав її, що не так, але вона не хотіла говорити, — його голос пом’якшав. — Вона наказала мені не хвилюватися.

Діти закінчили розфарбовувати обличчя й рушили до каруселі.

— Вона ніколи не згадувала чоловіка на ім’я Том Дуґласс?

Едді подумав.

— Ні. Хто він?

— Приватний детектив.

— Чому б вона до нього ходила?

— Бо Буркетти йому платили. Ти ніколи не чув, щоб вона говорила про Ендрю Буркетта?

Він насупився.

— Це брат Джо, той, що втопився?

— Так.

— Ні. Він тут до чого?

— Я поки не знаю. Але мені треба, щоб ти дещо зробив.

— Кажи.

— Подивися на все свіжим поглядом. На її записи щодо поїздок, на особисті документи, усі місця, де вона могла щось заховати. На все. Вона намагалася притиснути Буркеттів. Вона дізналася, що вони платили Тому Дуґлассу, і мені здається, що це призвело до значно серйозніших речей.

Едді кивнув.

— Добре.

Вони удвох стояли і дивилися, як Деніел підсадив Лілі на коника на каруселі, сам став з одного боку, Алекса з іншого. Лілі просто сяяла.

— Ти поглянь на них, — сказав Едді. — Просто…

Майя кивнула, говорити вона боялася. Едді сказав, що за нею йде смерть, але, можливо, усе було не так просто. Навколо неї родини бавилися з дітьми, сміялися, веселилися в сяйві цього начебто звичайного дня. Безтурботно, без страху, бо не розуміли. Бавилися, сміялись і почувалися так до біса безпечно. Вони не усвідомлювали, наскільки все це скороминуще. Війна була від них далеко — так вони думали. Не просто на іншому континенті — в іншому світі. Вона не могла їх торкнутися.

Але тут вони помилялися.

Вона вже торкнулась одного з них, якщо точніше — Клер, і в цьому Майїна вина. Те, що вона зробила в гелікоптері над Аль Каїмом, збудило відлуння, реверберацію, наче ті звуки, що ніколи її не полишать, і врешті-решт це відлуння дійшло до її сестри.

Правда була такою очевидною й такою болісною. Якби Майя не зробила тих помилок у вертольоті, Клер досі була б жива. Вона стояла б тут, переповнена красою й сміхом своїх дітей. Майя була винна в тому, що її тут не було. Клер тут не було, і десь за щасливими посмішками Деніела та Алекси сховався сум, який завжди переслідуватиме їх.

Лілі покрутила головою, роздивилася навколо. Помітила матір і помахала їй рукою. Майя ковтнула слину й помахала їй у відповідь. Деніел та Алекса помахами рук запрошували тітку приєднатися до них.

— Майя? — промовив Едді.

Вона не відповіла.

— Іди до них.

Майя похитала головою.

— Ти зараз не на посту, — сказав він, надто наблизившись до її думок. — Іди й насолоджуйся часом, проведеним із дочкою.

Але ж Едді не розумів. Майї тут не було місця. Вона тут чужинка, не в свій тарілці — навіть якщо це, за іронією долі, саме те життя, яке вона захищала, ризикуючи всім. Так, це воно, саме тут. Цієї миті. І все одно вона не могла перетнути межу й стати його частиною, чи не так? Можливо, це певна укладена угода. Ти можеш брати в цьому участь або ж захищати, але не те й інше водночас. Майїні брати по зброї зрозуміли б. Хтось із них змусив би себе перейти на інший бік. Вони б посміхалися, пішли б на карусель, купували б футболки, але щось лишилося б у їхніх очах, щось таке, що неможливо повністю відпустити, воно б змушувало постійно оглядати периметр, шукаючи потенційну загрозу.

Це хоч колись минеться?

Можливо. Але не зараз. Тож Майя залишилася спостерігати, мовчазна охоронниця.

— Ти йди, — сказала вона.

Едді обдумав її пропозицію.

— Ні, мені і тут із тобою добре.

Вони спостерігали за дітьми удвох.

— Майє?

Вона не відповідала.

— Коли дізнаєшся, хто вбив Клер, обов’язково скажи мені.

Едді хотів помститися за смерть дружини. Не бути цьому.

— Гаразд, — сказала вона.

— Обіцяєш?

Що таке одна зайва брехня?

— Обіцяю.

Задзижчав мобільний. Майя глянула на номер — домашній телефон Тома Дуґласса. Вона відійшла вбік і піднесла телефон до вуха.

— Алло?

— Я отримала повідомлення, — сказала місіс Дуґласс. — Приїздіть якомога швидше.

— Ми заберемо Лілі до нас, — сказав Едді. — Діти будуть у захваті.

Це справді все полегшувало. Якби Майя спробувала забрати Лілі додому зі свята, вона, звісно, улаштувала б істерику, як і годиться дворічній дитині.

— Це стосується Тома Дуґласса, — сказала вона, хоч Едді і не питав. — Він живе в Лівінгстоні. Це забере не більше кількох годин.

Едді скривився.

— Що?

— Лівінгстон. Це з’їзд 15W, по платній магістралі, так?

— Так, а що?

— За тиждень до того, як Клер вбили, її E-Z Pass[37] показав кілька виплат на тому пункті.

— Це було незвично для неї?

— Я ніколи раніше не перевіряв її, але так, тобто ми так далеко не їздимо.

— Що ти про це думаєш?

— Там є якийсь особливий супермаркет. Я подумав, може, вона туди їздила.

Або Едді просто не хотілося надто близько придивлятися, і його можна було зрозуміти. Байдуже. Майя поквапилася до свого авто. Її сестру вбили тому, що вона надто наблизилася до таємниці. Майя була в цьому впевнена. Таємниця стосувалася Тома Дуґласса і, звісно, брата Джо, Ендрю Буркетта. Те, як міг Ендрю Буркетт, який помер майже за п’ятнадцять років до того, як Майя познайомилася з Джо, призвести до вбивства Клер, — досі загадка.

Майя рушила до шосе, перемикаючи радіостанції, намагаючись знайти те, що їй сподобається.

Не треба зараз надто вдаватися до аналізу. Її дочка в безпеці з родиною Клер.

Вона підключила до магнітоли через блютуз плейлист зі свого телефону й спробувала викинути все з голови. Люкке Лі співала «Нема спокою нечестивим» про те, як вона підвела «хорошу» частину себе, а потім ішов просто вбивчий рядок: «Я дала своєму істинному коханню померти». Майя підспівувала їй, розчинилась у цій невеликій радості, а коли пісня закінчилася, натиснула перемотку й поставила її знову, співаючи разом з Люкке аж до не менш убивчого останнього куплету: «Я мала його серце, але щоразу розбивала його».