Читати книгу - "Бурелов"

— Ве-ве, — відказав блукай-бурмило.

Вони помандрували далі, і ще ніколи з часу прибуття до Присмеркового лісу Живчик не чув себе таким певним. Тепер він мав мету: добутися місця призначення. Навіть більше, він уже відповідав не тільки за себе.

Хлопець озирнувся на екіпаж, що йшов за ним, торуючи шлях крізь хвилі густого, немовби плинного повітря. Після свого вимушеного стрибка з корабля всі зазнали ушкод. Дозорцеві руки та обличчя були суціль у синцях, Тем Човновод чи не зламав собі носа, Камінний штурман незграбно накульгував, а Стоуп Рипуча Щелепа втратив штучну спідню щелепу, і тепер його обличчя не переставало ідіотично щиритися розверстою пусткою. Та найбільше дісталося Вевеці.

У перші хвилини зустрічі Живчик був надто щасливий, аби щось помічати. Але тепер, приглянувшись до альбіноса, побачив, у якому той жалісному стані. Біла шерсть на грудях і нижче була вся у кривавих плямах та ковтунах, а кожен його крок супроводжувався гучним свистючим хрипом. Живчикові лишалося тільки молитися, щоб рани його давнього друга виявилися не такі небезпечні, як здавалися.

Живчик озирнувся і перевірив, чи ніхто не збився зі шляху на зорю.

— Як це здорово, що ви погодилися нас супроводити, — звернувся він до Професора.

— Ет, пусте, — відказав той. — Мої наміри не такі вже й некорисливі: мені теж залежить на тому, щоб знайти узлісся.

Живчик не міг вийти з дива.

— А я гадав, ви намірилися лишатися тут, — зауважив він.

— І я таки залишусь, — відповів Професор. — Але щоб вирахувати число Великих бур, треба спершу з’ясувати загальну площу Присмеркового лісу. А як це зробиш, лишаючись посеред нього?

— Авжеж, — неуважно погодився Живчик. — Гадаю, нічого не вийде.

Раптом мозок йому прошила тривожна гадка. Припустімо, вони свого таки доскочать — доберуться до краю Присмеркового лісу, а що далі? Багнище тішилося славою небезпечного навіть для перельоту через нього; наскільки ж небезпечніше було б перетинати його піхтурою! Тим часом як капітан він відповідальний за життя членів свого екіпажу. Караючись лихими передчуттями, Живчик повернувся до Професора: може, той щось порадить?

— Що за мана?! — вихопилося у нього.

Професора не було. Живчик у паніці крутнувся на підборах і побачив його на косогорі за кілька кроків від себе, коли той тяжко присідав, розглядаючи щось під деревом.

— Побачити світ ув окрушині бурефраксу! — бубонів він. — Тримати в долоні нескінченність…

— Професоре! — загорлав Живчик і добряче труснув його за плече.

Професор Світлознавства повернувся і пильно глянув Живчикові в очі. Помалу, страх як помалу, хлопця все ж упізнано.

— Живчику, — озвався вчений муж. — Мені… Мені так прикро, — провадив він. — Рушаймо далі.

— Дякую, професоре, — сказав Живчик. — Я… — він помовчав, відтак повернувся до решти. — Тут надто небезпечно, — застеріг він. — Треба щось робити. Ми повинні бути певні, що ніхто з нас не відіб’ється, навіть якщо наш розум уводитиме нас в оману.

— Зв’язатися! — запропонував Дозорець.

— Ну, звісно ж! — палко підхопив Тем Човновод, скидаючи із плеча звій линви. — Доведеться зв’язатися всім в один гуж.

Живчик кивнув головою і наглядав за роботою. Вевеку він залишив у самому кінці, не знайшовши нічого кращого, як обв’язати линвою його неосяжний поперек. Далі, через рівні проміжки, він повив’язував вузли-повзуни, звелів кожному піратові встромити лівицю в петлю і затягти зашморг навколо зап’ястка. Тем Човновод, Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа, Професор Світлознавства… Нарешті вільним кінцем линви він обв’язав плесно своєї власної руки.

— Чудово! — оголосив він. — Уперед!

Зв’язаний докупи, добряче охлялий екіпаж помандрував Присмерковим лісом далі — назустріч зорі, що блимала ген-ген попереду. Живчик стрепенувся.

— Сподіваюся, до кінця вже не так далеко, — прошепотів він.

— … так далеко… — шепітливою луною озвалося повітря.

І тут у нього за спиною прокотилася хвиля раптового сум’яття. Живчик обкрутився на підборах і ковзнув поглядом по вервечці піратів. Одного бракувало.

— А де Стоуп Рипуча Щелепа? — запитав він, гнівно, сягнистою ходою підходячи до порожнього зашморгу.

— Пропав, — відповів Дозорець.

— Пропав? — перепитав Живчик.

— Він не переставав бурчати, що не може, не повинен подарувати лісові свою дорогоцінну щелепу. А ще я знаю, що він дременув у підлісок. — Дозорець показав рукою. — Отією стежкою.

Живчик похитав головою і роз’яріло повернувся до решти.

— Як ви могли допустити?

— Ве-ве-ве, — пояснив блукай-бурмило.

Тільки тут до Живчика дійшло, що Вевека не лише стоїть біля Тема Човновода, а ще й цупко тримає того за барки. Тем, як і Стоуп Рипуча Щелепа, також звільнився від линви.

— Як це розуміти? Що скоїлося? — запитав хлопець. — Теме? У чім річ?

Але Тем уперто уникав його погляду.

— Не чіпайте мене! — гарчав він. — Пустіть мене! — нараз його погляд прикипів до чогось ліворуч від нього. — Еле! — скрикнув він. — Не йди без мене!

Живчик повернувся в той бік, але там нікого не було, принаймні нікого видного для нього.

— Еле! — заволав Тем. — Зачекай на мене. О мій безталанний, мій золотенький брате — наша розлука тривала цілу вічність! — він несамовито запручався у Вевечиних руках. — Пусти мене! — заревів він. — Зараз же!

Живчик пантрував, як здоровенний червонопикий небесний пірат борюкається у Вевечиних лабетах, наче дитя, що тільки спинається на ноги, в нападі раптового роздратування, і тривожно хитав головою.

Присмерковий ліс стягував своє мито, змушуючи розплачуватися здоровим глуздом, стягував набагато справніше, ніж можна було припустити.

— Мій брат, — пишномовно провадив Тем, — скільки я його попошукав…

— Це омана, Теме, та й годі, — урвав Живчик. — Фіґель. Там нікого нема.

— Еле! — скрикнув той. — Еле, озовися, — і він заборсався ще скаженіше. — ПУСТИ МЕНЕ! — зарепетував він.

Живчик закусив спідню губу. Відколи він уперше здибався з небесними піратами, Тем Човновод завжди був до нього такий добрий — як же його віддавати на поталу Присмерковому лісові? Одначе в теперішньому своєму стані Тем становив загрозу для них усіх. І звісно ж, пораненому Вевеці його довго не утримати. Живчик сумно повернувся до блукай-бурмила.

— Пусти його, Вевеко, — промовив він.

Ту ж мить Вевека розчепив лабети, і Тем утихомирився. Якусь часину він сліпо роззирався довкола себе — відтак засміявся.

— Еле! — галаснув