Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— Неню, — промовив я. — Дуже вас прошу.

Баба любила Яшка, я про це знав, але мене вона любила більше.

— Гаразд, — сказала Серафима. — Не знаю, що ти намислив… Та вже бог з тобою.

Я поцілував її у зморшкувате чоло. «Нічого дивного, що колій з’явився саме сьогодні ввечері, — подумав я. — Як тільки бандитів сповістили про загибель Рябого Санька, Горілий негайно повинен був вислати розвідника. Цікаво, а хто міг його сповістити і як?»

— Слухай-бо! — Серафима нараз відійшла од мене, і в її голосі забриніла тривога. — А ти часом не свататися надумав, жереб’яча твоя душа? У тебе стане розуму!

А що? Я засміявся. Це була ідея! Чому б мені за чудовим глухарським звичаєм — ось так, ні про що не переговоривши з майбутньою нареченою, не взяти та й не посвататися? Від такої думки мені стало радісно і страшно. А що як мені піднесуть гарбуза?.. Хоч я й один парубок на селі, але не така вже й цяця. Антоніна гідна кращого нареченого, аніж «яструбок» з пробитими кишками. Але все-таки… що як?..

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ану лишень я ще раз поцілую вас.

Та вона відхилилася і прошипіла:

— І не думай. Не дістанеш благословення. Ось коли одвезеш мене до Гаврила, отоді й посватаєшся. Це вона тобі голову задурила. Ти молодий! Тебе у нічній, у жіночій отій справі задурити неважко. У неї он скільки чоловіків перебувало, вона все розуміє. А ти й нюні розпустив!

— Бабцю, дайте слово сказати. Про кого ви?

— Та про ту, про кого ж, про Варвару!

І вона заходилася її характеризувати. Заслухатися можна було баби Серафими, коли вона по-справжньому, з натхненням бралася до діла.

— Бабцю, ви просто народна оповідачка! Але я не до Варвари хочу свататись. Вгамуйтеся!

— А до кого ж?

— До Антоніни. Семеренкової!

Серафима заклякла.

— Чи ти ба… — сказала вона.

«Що він там робить, отой Климар? — подумав я. — Розпитує, як було забито Санька?.. Шкода, що я не можу піти туди. А коли посватаюсь, то зможу бувати у Семеренкових, і Антоніна буде під моїм захистом. То була розумна думка — сватання! Оце Серафима!»

— Ну, хвалити бога, — зітхнула баба, поміркувавши над почутим. — Гарна дівка, щиросердна. Віддана буде… Але ж ви молоді обоє. Зовсім зелені. Куди вам?

— А скільки вам було, коли дід висватав? — спитав я. — Шістнадцять!

— Зате дідові було під сорок, — сказала баба.

— То що ж мені, двадцять років чекати?

— Та добре вже, — мовила баба. — Гарна дівка. Правду сказати, в селі у нас кращої й немає.

Очиці в неї засвітилися. Вона заусміхалася.

— Ви, коли підете сватати, не дуже усміхайтесь, — сказав я. — Зачекайте, ось війна закінчиться, вставимо вам щелепи.

— Базікало, — одмахнулася Серафима, але усміхатися не перестала. Ідея сватання подобалася їй дедалі більше. У неї визрівали якісь плани, і образ Антоніни, як видно, тим планам не суперечив.

— Стривай! — спохватилася раптом вона. — Вона ж тепер стала німа!

— По-перше, не німа, а просто не розмовляє,— пояснив я. — А по-друге, ну й що?

Баба Серафима замислилася.

— А й справді нічого, — промовила. — Може, навіть краще.

— Ну гаразд, — кинув. — Це вже не про те мова.

Вона підперла щоку жовтим кулачком і, дивлячись на каганець, замислилася.

— Язиката жінка й справді ні до чого, — промимрила вона. — Краще німа, ніж язиката.

— Я піду у справах, — сказав я їй. — А ви колія привітайте, коли прийде. Пляшку поставте, чи що. Зайвого не балакайте. Він мені не найкращий друг, той колій.

Було темно. Місяць ще не зійшов. Од свіжого, морозного повітря мене ледве не захитало, як від перваку. Надто вже багато подій випало на сьогоднішній день… Думки розбігалися, наче вівці. Постоявши коло ліси, я намагався зібрати їх докупи. Думка про сватання якось вибила мене з колії, а думати зараз належало не про це. Ще багато буде стрілянини між сватанням та заручинами. Треба ще було добре голову собі сушити над усім, що відбувалося в Глухарці й довкола, щоб не посватав нас Гаврилів горб.

Я ще не був цілком упевнений у тому, що Климар — винуватець загибелі Штебльонка. Останню крапку повинні були поставити Маляси. І я подався до них. Неквапно почвалав вулицею вгору. Ох, і втомився я за цілий день.

Здавалося, не ручного кулемета таскаю на плечі, а бурлацьку линву, на буксирі в якої вся Глухарка разом з гончарним заводиком, кузнею та Гавриловим горбом.

Вікна у Малясів не світилися. Собака, сеттер-лаверак місцевого походження, зустрів мене млявим гавкотом. Я постукав і назвав себе. Малясиха зразу й відчинила.

— Заходьте, заходьте, — пробубоніла вона з темних сіней. — Ми ще не спимо… Олія в каганці вигоріла. Вам у районі не роз’яснювали відносно гасу, Іване Миколайовичу?

— Ще ні,— відповів я. — Запаліть хоч скіпку, чи що…

Вона відтулила заслінку в печі, вигребла рогачем жарину й роздмухала полум’я на довгій смолистій трісочці.

Маляс у полотняній сорочці й солдатських підштанках сидів на печі й замислено розчісував п’ятірнею борідку. Моя поява пізньої години збентежила його.

— Тев-то як його, — замислено промовив він.

— Попрошу вас обох пересісти сюди, — звелів я, показавши на лаву.

Тут треба було зразу брати вола за роги, не церемонитись. Я дістав олівця та клаптик газетного паперу. Олівець і папір завжди справляли на глухарчан більший страх, ніж зброя. Загроза, що йде від зброї, зрозуміла, олівець приховує напасть неясну, містичну, як попівська анафема.

— Минулого разу ви не доказали, як стало відомо слідству (я з особливим задоволенням вимовив це страшне слово) важливу деталь. А саме: що сталося після того, як ви повернулися від Крота, де допомагали колоти й розчиняти кабана? Прошу дати показання негайно!

Маляс, тримаючись за бороду, сів ближче до дружини. Обоє були приголомшені й витріщалися на мене, як на привид. Не можна було гаяти жодної секунди.

— Ну ж бо, я слухаю!

І я написав на клаптику паперу: «Показання гр. Малясів».

— Прошу дати показання!

Я зовсім не знав, як допитують «гр.» у міліцейській практиці. На фронті допити були нескладні.

Маляси перезирнулися налякано й знов устромили погляди у папір. Я хвилювався не менш за них. Навіть олівець дужче притиснув до паперу, щоб не стрибав.

— Я скажу, скажу, — заквапилася Малясиха.

Але чоловік перебив її:

— Тут усе ясно, громадянине Капелюх, а не розповідали ми раніше з тієї причини, що…

— Забули! —