Читати книгу - "Доктор Фаустус"

гучним голосом і трохи відвислою від надмірного говоріння, заслиненою спідньою губою. Треба сказати, що Кумпф читав свої лекції за підручником, який, правда, сам і написав, а славу він здобув так званими «крутими словами», якими щедро присмачував ті лекції, важко гупаючи по широкій кафедрі туди й сюди, відгорнувши назад поли сюртука й засунувши кулаки в кишені штанів. Ті лекції надзвичайно подобалися студентам своєю стихійністю, брутальністю, здоровим сміхом, а ще соковитою, архаїчною мовою. Кумпф любив — я цитую його самого — називати речі «щиро народними словами», говорити «як наші предки в давнину, не прикидатися святенником», тобто казати все навпростець, «ясно й відверто користуватися рідною мовою». Замість «полегшення» він говорив «пільга», замість «обрій» — «овид», а Біблію називав тільки Святим Письмом. Він казав «паділ плачу», маючи на увазі нашу грішну землю, про людину, що, на його думку, допустилася наукових помилок, висловлювався так: «Цей шалапут загруз у болоті гнилослів'я», а про людину неморальну — «сидить по вуха в лайні, як свиня». Любив він також приказки, як-от: «Не попечеш рук, то й каші не звариш» чи: «Щоб вийшло вино, запара має переграти». Часто з його уст вихоплювалось: «Бісова віра!», «Бісова робота!», «Бісове кодло!» або навіть «Курвин син!» — ця остання лайка завжди викликала бурхливі оплески.

Як теолог Кумпф був представником того серединного консерватизму з критично-ліберальним ухилом, про який я казав вище. Замолоду, розповів нам Кумпф у своїх паріпатетичних відступах[136], він захоплено вивчав класичну німецьку поезію та філософію і хвалився, що й тепер знає напам'ять усі «найважливіші» твори Шіллера і Гете. Та потім на нього найшло щось, пов'язане з рухом пробудження середини минулого сторіччя, і послання апостола Павла про гріх і спокутування змусило його відвернутися від естетичного гуманізму. Треба народитися теологом, щоб зрозуміти такі духовні злами й випробування на шляху в Дамаск[137]. Кумпф переконався, що й наше мислення недосконале і до нього треба ставитись поблажливо, — саме на цьому й грунтувався його лібералізм, бо філософські студії привели його до того, що він почав вбачати в догматизмові інтелектуальну форму фарисейства. Отже, він прийшов до критики догм прямо протилежним шляхом, ніж Декарт[138], бо той, навпаки, реальність свідомості, cogitare[139], вважав вагомішою за всі схоластичні авторитети. В цьому й полягає різниця між теологічним і філософським звільненням від авторитетів. Кумпф звільнився від них з веселою душею і здоровою надією на Бога й проголошував це своїм слухачам «щиро німецькими словами». Він поборював не тільки фарисейство й догматизм, а й метафізику, зате всією душею горнувся до етики й теорії пізнання, був провісником особистого ідеалу, заснованого на моралі, запеклим супротивником пієтистського розмежування світу і благочестя, радше благочестивим шанувальником світу, прихильником здорових утіх і оборонцем культури, особливо німецької, бо на кожному кроці в ньому виявлявся затятий націоналіст лютерівського взірця, і в його устах не було тяжчої догани комусь, як порівняння його з «легковажним чужинцем» — тобто звинуватити його в тому, що він думає і вчить, як чужинець. Почервонівши з люті, він ще додавав: «Хай його чорт у лайні викачає, амінь!»— що знову ж таки викликало схвальний гомін вдячної аудиторії.

Його лібералізм, що грунтувався не на гуманістичному сумніві в догмі, а на релігійному сумніві в тому, що нашому мисленню можна довіряти, не заважав йому не тільки твердо вірити в одкровення, а й бути запанібрата з чортом, хоч, звичайно, і вбачаючи в ньому ворога. Я не можу й не хочу досліджувати, наскільки він вірив у персоніфіковане існування сатани, але знаю, що теологія взагалі — особливо ж коли вона втілена в такій повнокровній постаті, як Еренфрід Кумпф, — не може обійтися без чорта, його реальність як антипода Бога підтверджує існування самого Бога. Легко казати, що сучасний теолог сприймає чорта «символічно». По-моєму, теологія взагалі не може бути сучасною, і в цьому її велика перевага, а щодо символіки, то я не розумію, чому пекло — це символ, а небо — ні. Принаймні народ ніколи так їх не розмежував. Йому навіть брутально наочна, непристойно гумористична постать чорта була ближча за верховну істоту, а Кумпф по-своєму належав до народу. Коли він говорив про «геєну та її казани зі смолою», — а це була його улюблена тема, — то завдяки народноархаїчній формі цей вислів, хоч і напівжартівливий, звучав багато переконливіше, ніж якби він сказав просто «пекло», і складалося враження, що Кумпф говорить зовсім не символічно, а просто «як наші предки в давнину, не прикидаючись святенником». Те саме було і з чортом. Я вже казав, що Кумпф як учений, як людина науки допускав раціональну критику біблійної віри і багато чим «поступався», принаймні подеколи, як на нього нападала інтелектуальна об'єктивність. Та взагалі він вважав, що князь брехні, ворог людського роду найбільше шкодить на інтелектуальній ниві, й рідко надавав слово розумові, не доточивши: «Si diabolus non esset mendax et homicida!»[140]. Він не любив називати сатану на ім'я і вдавався до описового способу або вживав народні назви: «нечиста сила», «лихий» чи «лукавий». Але саме в цій напівбоязкій, напівжартівливій грі в піжмурки, заміні його назви іншою було щось від ненависного визнання реальності диявола. Крім того, в нього була напоготові ще ціла низка дивних, соковитих прізвиськ для диявола, як-от: «святий Щоб-тобі-кістка-в-горло», «майстер Шмаляйкопито», «пан Dicis-et-non-facis»[141] і «чорний Блазній», що якимось смішним чином теж виявляли його чисто особисте, далеко не байдуже ставлення до Божого супротивника.

Оскільки ми з Адріаном склали візит Кумпфові, він запросив нас раз, а потім і вдруге повечеряти в родинному колі — з ним, його дружиною і двома дочками з червоними, як жар, щоками та змоченими у воді й так туго заплетеними косами, що вони стояли сторч на голові. Одна з дочок прочитала молитву, яку ми вислухали, скромно опустивши очі в тарілку, а тоді господар, велемовно розводячись про Бога і світ, про церкву й політику, про університет і навіть про мистецтво й театр — то було очевидне наслідування Лютерових застольних промов, — ревно взявся до їжі й питва, на ознаку того, що він не цурається світських утіх та здорових здобутків культури і тим самим дає й нам добрий приклад. Він жваво припрошував нас іти за тим його прикладом і не погребувати дарунком Божим — баранячим стегенцем і келихом мозельського, а впоравшись із солодким, зняв, на наш переляк, зі стіни гітару, сів боком до столу, схрестивши ноги, й заходився під бренькіт