Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Зашморг 📚 - Українською

Читати книгу - "Зашморг"

173
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зашморг" автора Аркадій Григорович Адамов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 55
Перейти на сторінку:
по сигарети. — Чудова дівка. А ти її звідки знаєш?

— Сестричка моя.

Вкотре вже вимовляю я ці слона, і щоразу вони хвилюють мене не фальшем, а якоюсь дивною, нереальною правдивістю, немов і насправді стала мені Віра близькою, стала майже сестрою.

— Ну да? — дивується Анатолій. — Що ж вона тобі про мене говорила, цікаво?

— А от, що є такий Толя, що хлопець хороший, чесний.

— Вже прямо-таки чесний? — сміється явно потішений Анатолій.

Він підморгує і простягає мені сигарети.

— Вірі тоді заночувати у вас довелося? — байдуже кажу я між двома затяжками.

— Ага. Злива. А у нас в двох місцях шлях одразу розмиває. У темряві краще не рипатися.

— А навіщо їй взагалі треба було їхати? Передала б з тобою папери, і справі кінець.

— «Передала б», — Анатолій дивиться на мене іронічно. — Адже там особистий лист до нашого голови був. Ну, і їй він теж дещо в руки передав. Я так розумію. А сама вона у справах ні бум-бум. — Він невизначено крутить пальцями біля скроні. — Я ж бачив.

— А що ти бачив?

— Я? — хитро дивиться скоса на мене Анатолій. — Що бачив, того не зрозумів, а що зрозумів, того не бачив. Ясно?

— Ясніше не буває, — сміюся я. — Та мене загалом це все не стосується. А Віра з тобою сама їздила?

— А це тебе хіба стосується? — сміється у відповідь Анатолій.

— Тю! — зневажливо посміхаюся я. — Тут секрету немає і не було. Будь спокійний. Дурне діло було.

Я нарочито висловлююсь туманно. Але Анатолій цього не помічає.

— Еге ж, «дурне діло», — каже він. — Той діяч, як тигр, рвався у машину. Віра йому каже: «Я у справі їду, а не гуляти. Незручно, мовляв, тобі їхати». А він: «Не пущу тебе одну, і все», Ну, цирк. Я й то не витримав: «Що ж, — кажу, — з'їмо ми її, чи що?» «А ти, каже, — до чужих справ не лізь». Ну, а Віра, та теж з характером. Ні — і годі. А той… Був би в нього пістолет, застрелив би, їй-богу. А ти кажеш, «дурне діло»…

— Це Павло?

— А хто ж іще?

— Ну, а Віра як із ним?

— Вона з ним спокійно. Як поїхали ми, я ще не втямив, що до чого, і кажу: «Ревнивий у вас чоловік». А вона сміється: «Поки що, — каже, — не чоловік». — «Що ж, — кажу, — треба погуляти наостанку. Га?» Але Віра твоя щодо цього строга виявилась. Я таких, до речі, не люблю, але поважаю. Як вони там, либонь, одружилися?

Я мимовільно зітхаю.

— Ні, не одружилися, — відповідаю я. І машинально закурюю нову сигарету. Анатолій, раптом посерйознішавши, каже:

— Буває. Усяке, знаєш, у житті буває. І з нашим братом теж, не думай. То живеш-живеш, як трава. Їсти-пити є, від цих до цих уколюєш, увечері — телевізор, усе наче нормально, все у тебе є. Навіть на червоній дошці висиш. І раптом немов якась розумна людина тебе здалеку підштовхне. Як ти, опудало, живеш? І як навколо живуть і ще далі? Ти озирнись, ти прислухайся. Куди все рухається, куди мчить?

І переді мною на хвилину виявляється немов зовсім інша людина.

— Еге ж, Толю, — погоджуюсь я. — Не можна, як трава, жити. Мізкувати треба, що до чого.

Але Анатолій знову відчайдушно махає рукою.

— Мене ще до парламенту не обрали, — насмішкувато каже він, поглядаючи на мокре, посічене дощем скло. — І президента під суд я віддавати поки що не збираюсь. Навіть де для колгоспу дістати три машини й автобус, теж не мені довелося мізкувати, а Євгену Матвійовичу…

— Це голова ваш?

— Еге ж. Спочатку папери до Москви писав, потім гінця послав, потім сам московський начальник з дружиною приїздив. Тут лікувався. В цьому санаторії, у люксі. А потім от Віру прислав. Тільки після цього машини і видерли.

«Певно, сам Меншутін до них приїздив, — мимоволі глузливо думаю я. — Спочатку, звичайно, все їм пояснив, як жити, як працювати, що думати. А потім зглянувся і зробив ласку. Ну, та їм тут добре. Будь-яке начальство до себе запросити можуть, якому лікуватися треба».

— Наш Євген Матвійович теж блоху підкувати може, якщо потрібно буде, — посміхається Анатолій. — Та так, що й сама блоха не помітить. Отакий народний умілець. — Він несподівано зітхає і говорить уже іншим тоном: — Добре. Годі теревені правити. Їхати треба. А то наш умілець шкуру спустить.

— Толю, а ти більше цього Павла не зустрічав? — про всяк випадок все-таки запитую я його перед тим, як розстатися.

— Бачив, — несподівано повідомляє Анатолій і посміхається. — Цього літа бачив. Тут, у місті. Але зупинятися мені було ні до чого. Сумний він ішов. Я й подумав, як у них там з Вірою?

— Зрозуміло. Ну, бувай, Толю.

Я тисну йому руку і вилажу з машини.

Дощ уже не ллє, а січе, дрібний, холодний. Мене проймає холод. Ну й годинка, щоб їй грець.

Анатолій заводить мотор, хвацько розвертається навколо мене двором і вилітає за браму. А я поспішаю до себе в корпус.

У мене вже немає сумніву: Костя маю рацію, треба шукати цього невідомого Павла, прізвища і місця проживання якого я ще не знаю. Зате я знаю дещо про самого Павла. Якщо він міг так розлютуватися, коли Віра поїхала без нього, то на що він міг зважитися, коли Віра відмовилася вийти за нього заміж? А з слів Катрі, Віра підмовилась. Він що ж, божевільний, цей хлопець? Якщо не божевільний, то мерзотник, якого треба знайти і судити як убивцю.

Віктор сидить біля столу, відкинувшись на спинку крісла, і курить. Перед ним на столі лежить розкритий конверт, до якого недбало засунуто густо списані аркушики. Віктор палить, і задоволена посмішка блукає на його вилицюватому, міцному обличчі.

— Чим задоволений? — запитую я.

— Хлопці пишуть, почесну грамоту бригаді дали, — хвалькувато повідомляє Віктор. — Тепер у рахунок наступного року вугіллячко даємо.

— Либонь, і премію вручать?

— А на кий нам премія? — посміхається Віктор. — Нам пошану давай, портрет у газету.

— Ну, зайвих дві-три сотні не зашкодить, — заперечую я і теж закурюю. — Особливо сімейним. Ти переді мною не викаблучуйся.

— Тю! Дві-три сотні. Тут тисячу не знаєш куди дівати. — Віктор недбало махає рукою. — Знаєш, скільки наш брат заробляє? Тобі, вчителеві, і не снилося. Купити нічого, оце лихо. Крім горілки, звичайно. Але і в ній купатися не будеш.

— Як це так «нічого купити»? — дивуюся я.

— А так. От, наприклад, «Жигуль». Кожний би у нас радий купити. Немає. А на «Яву» вже більшість і не дивиться. Пройдений етап. Ну,

1 ... 41 42 43 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зашморг"