Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

До школи Маргарита прийшла п'ятнадцять по восьмій. У класі саме точилися бурхливі дебати між Ґабріелою та вчителькою історії. Ґабріела з розпашілим обличчям стояла біля вчительського столу і стверджувала, що все, що їх примушують вчити у школі, – застаріле, нудне, нецікаве і взагалі повні бздури. Про те, що справді відбувається у світі й чому він перетворюється на такий паскудний свинарник, у школі нічого не дізнаєшся!

Учителька історії була нажахана. «Ну, Ґабріело! – це було все, що вона спромоглася сказати. ~ Ну, Ґабріело!»

– Мене абсолютно не гребе, – викрикала Ґабріела, – що Наполеона коронували 1804 року і що Віденський конгрес відбувся 1812 року чи на рік пізніше! Що мене це обходить?!

У класі почулося схвальне бурмотіння.

– Я би хотіла знати, що таке «північно-південна вісь» і кого мені більше боятися: росіян чи американців! І чи вдову Мао засудили справедливо, чи несправедливо. А ще мені було би цікаво, що американці роблять у Південній Америці?! І хто такі сіоністи?! І в чому різниця між Арафатом і Каддафі?! Чому ви нам цього не пояснюєте?

– Бо вона сама не знає! – долинув приглушений вигук із останньої парти.

– Я мушу дотримуватися навчальної програми, – виправдовувалась історичка.

– Читай газети, якщо хочеш знати, що робиться у світі! -вигукнув Отті Горнек.

– Все життя мріяв, аби ця стара мимра пояснювала мені світ, – докинув Флоріан Кальб.

– Політика – брудна справа. Мене вона не цікавить! – крикнула УшМ.

~ Не верещіть, як ідіоти! Я хочу дочитати мого «Даґоберта Дака»! – крикнула Уші-2.

А вчителька історії вимахувала руками і кричала:

– Тихо! Попрошу абсолютної тиші! Не можна, щоб усі говорили одночасно!

Коли всі нарешті заспокоїлися й у класі запанувала тиша, – щоправда, не абсолютна, а лише відносна, – вчителька історії сказала, що на Ґабріелині «необдумані скарги» вони вже витратили півгодини, тож треба швидко надолужувати навчальний матеріал. Маргаритиного запізнення ніхто не помітив, і їй не довелося нічого пояснювати. Вона вдавала, ніби уважно слухає розповідь про іспанську колоніальну політику на початку новітньої ери та конспектує. Натомість у Маргаритиному блокноті з'являлися цілком інші записи: липовий чай, цукор, хліб, м'ясо для кота, аспірин, вишневий компот…

Маргарита складала список продуктів.

На четвертому уроці була математика, і Маргарита раптом дуже занепокоїлася, бо згадала, що продуктові крамниці о дванадцятій зачиняють на перерву, тож після уроків вона не зможе нічого купити. «М'ясо для кота мені конче потрібне, – подумала Маргарита. – Все інше може почекати, тільки не м'ясо для кота. Якщо я прийду без м'яса, ненажера Сепі мені голову відгризе. Він уже сьогодні вранці був недогодований. Напевно, сидить зараз перед маминим ліжком, нявчить і шкрябає ніжки меблів. До третьої години, коли магазини знову відчинять, – подумала Маргарита, – Сепі не витримає!»

У класі було досить тихо. Вчитель математики вираховував на дошці якесь рівняння з трьома невідомими. Розв'язання просунулося настільки, що два невідомі стали вже відомі. Учні 5-А – крім Сабіни, яка колупалась у носі й дивилась у вікно, -рахували разом із учителем.

Маргарита встала і сказала:

– Вибачте!

Учитель математики обернувся.

– Тобі щось незрозуміло, дитино? – спитав він досить здивовано, бо Маргариті Закмаєр на уроках математики зазвичай завжди все було зрозуміло.

– Перепрошую, мені треба терміново вийти, я мушу купити телячий шніцель, – сказала Маргарита.

Вчитель математики не второпав, про що йдеться:

– Що ти хочеш, дитинко? Маргарита повторила своє прохання.

– Ти при своєму розумі? – спитав математик.

Колектив 5-А відклав ручки. Навіть Сабіна перестала колупати в носі й роздивлятися хмарки. Здавалося, події ставали цікавими.

– Я при своєму розумі, – сказала Маргарита. – Але в мене вдома всі хворі. А котові потрібна їжа. А магазини ось-ось зачинять. Я через кілька хвилин повернуся!

– Це абсолютно неможливо, – сказав учитель. – Уяви собі, що кожен почав би відпрошуватись!

– Але ж кожен не відпрошується! – зауважив Флоріан Кальб.

– Я не маю права відпустити учня з уроку, – сказав учитель.

– І це називається гуманна школа! – вигукнула Ґабріела. -Та кожен пес на ланцюгу має більше свободи!

– Точно, – сказала Маргарита, кивнула Ґабріелі, витягла з торби гаманець і вийшла з класу.

Через тринадцять хвилин засапана Маргарита з телячим шніцелем у руках повернулась. Однокласники розглядали її зі здивуванням і захопленням. Учитель математики проігнорував її, вдаючи, ніби зовсім не помітив її приходу. Уші-1 обернулась і прошепотіла Маргариті:

– Він сказав, що це матиме наслідки! Уші-2 теж обернулась і прошепотіла:

– Він накапає на тебе директорові!

– Вона це переживе, – голосно сказала Ґабріела. Маргарита справді пережила цей випадок зовсім безболісно,

бо несанкціонований похід за шніцелем узагалі не мав жодних наслідків. Чи то вчитель не повідомив директора, чи директор через забудькуватість або навмисне не роздмухував цю справу. Так чи інак, а Маргариту не викликали ні класний керівник, ані директор, і Александер Андерле обурено сказав їй: «Отак завжди. Любимчики можуть дозволити собі все, що завгодно! Я би хотів бачити, що було би, якби за котячим м'ясом пішов я!»

Маргарита була така вимучена і втомлена доглядом за хворими, що навіть не показала Александерові Андерле язика чи якось інакше не поставила його на місце. Три останні ночі вона дуже мало спала. Кожної ночі щонайменше разів із десять її будили то Пепі, то Меді: «Мені гаряче», «Мені зимно», «Я хочу пити», «Мене нудить», «Я хочу в туалет», «Мені страшно». А Маргарита, намагаючись не турбувати сон мами та Марі-Луїзи, щоразу прудко бігла до Меді й Пепі. І накривала їх, і розкривала, і водила в туалет, і приносила чай, і заспокоювала, і голубила, і запевняла, що привидів не буває, і що загрозливе потріскування – це тільки звуки з труб опалювання.

У п'ятницю після обіду в Меді та Пепі вже майже не було температури, а мамі й Марі-Луїзі стало трохи краще. Принаймні так вони запевняли.

– Ах Маргарито! Якби не ти! – хвалила дівчину Марі-Луїза, не встаючи з ліжка.

– Моя Маргаритка – просто янгол, – озвалася з сусіднього ліжка Маргаритина мама. – Я навіть не знаю, чим заслужила на таку добру доньку. Просто золото, а не дитина!

Маргарита була зворушена. Вона теж вирішила трохи прилягти. Гї лихоманило, боліла голова, тремтіли коліна