Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

— Вона жива! — заволав Тім. — Моя мама жива!

— Саме так, юний Тіме. Скривавлена, та нескорена. Ну… хіба що трошки скорена. — І він захихотів.

Цього разу Тім кричав не в миску, а понад нею, тому видіння не зникло. Він збагнув, що жінка, яка допомагала матері, не мала обличчя тому, що на ній була вуаль, а віслючок, якого він помітив на краю тремкої картинки, — то Сонце. Він багато разів годував, напував і вигулював Сонце. Втім, як і решта учнів маленької школи Лісового: то була частка того, що директриса звала «платою за навчання», але Тім ніколи не бачив, щоб вона на ньому їздила верхи. Та якби його запитали, він би сказав, що, напевно, вона б і не змогла. Через свою трясучку.

— Це ж удова Смек! А чому вона в нас удома?

— Може, сам у неї спитаєш, юний Тіме.

— Це ти її якось відправив?

Усміхнений, Збирач похитав головою.

— У мене чимало захоплень, але рятувати дамочок, які страждають, до них не належить. — Він нахилився до миски, й крислатий капелюх кинув тінь на його обличчя. — Ой людоньки! Здається, вона й досі страждає. Та воно й не дивно: це ж треба, стільки ударів на неї посипалося. Люди кажуть, правду можна прочитати в очах людини, але я завжди кажу, що дивитися треба на руки. Поглянь на мамині, юний Тіме!

Тім нахилився ближче до води. Спираючись на вдову, Нел перейшла через ґанок з простягнутими поперед себе руками, і йшла вона прямісінько на стіну, а не в двері, хоча ґанок був неширокий і двері були просто перед нею. Вдова ненав’язливо скерувала її, і дві жінки зайшли в хату разом.

Збирач поцокав язиком: клок-клок.

— Погано, юний Тіме, ой погано. Удари по голові можуть бути дуже підступними. Навіть якщо вони не вбивають, то завдають страшенної шкоди. Тривкої шкоди. — Слова були серйозні, проте в очах у Збирача танцювали вогники невимовної радості.

Та Тім на це не зважав.

— Я маю їхати. Я потрібен матері.

І знову він рушив до Бітсі. Цього разу пройшов майже півдюжини кроків, та потім сталеві пальці Збирача знову зімкнулися на його плечах.

— Тіме, перш ніж ти поїдеш… з мого благословення, авжеж… маєш зробити ще одне.

Тіму здалося, що він божеволіє. «Може, — подумав він, — я лежу в ліжку, з тифом і все це мені примарилося».

— Віднеси мою миску до струмка і вилий з неї воду. Але не там, де ти її набирав, бо пукі вже виявляє більшу цікавість до всього, що відбувається довкола.

Збирач узяв Тімову лампу, повернув ручку на повну і підніс догори. Змія вже звисала донизу майже на повну довжину свого тіла. Втім, останні три фути (та частина, що закінчувалася лопатоподібною головою) здіймалися догори й погойдувалися з боку в бік. Бурштинові очі захоплено вдивлялися в блакитні Тімові. З рота виліз язик: сьооорп, — і на мить показалися два гострі вигнуті ікла. Їх відблиск Тім помітив у світлі, яке давала лампа.

— Заходь ліворуч від нього, — порадив Збирач. — Я тебе проведу і постою на чатах.

— А сам ти не можеш вилити? Я хочу швидше їхати до матері. Мені треба…

— Я покликав тебе сюди не задля твоєї матері, юний Тіме. — Збирач наче виріс, став вищим. — А зараз роби те, що я кажу.

Тім узяв миску і пішов через галявину ліворуч. Збирач ніс у руці лампу й тримався між ним та змією. Пукі повернув голову, стежачи за їхнім просуванням, проте кинутися за ними не пробував (хоча лісові хащі залізних дерев були так близько, а їхні гілляки так щільно перепліталися, що зробити це було б неважко).

— Цей відрізок — частина ділянки Коузінґтона-Марчлі, — невимушеним тоном сказав Збирач. — Та ти, напевно, прочитав на табличці.

— Так.

— Хлопчик, який уміє читати, — щирий скарб для Баронії. — Збирач тепер крокував так близько до Тіма, що в того мороз продер поза шкірою. — Колись ти платитимеш величезні податки… звісно, якщо не загинеш цієї ночі в Нескінченному лісі… чи наступної ночі… чи через одну ніч. Але нащо стерегтися буревіїв, які ще ген-ген за обрієм, правда?

Ти знаєш, чия це ділянка, проте мені відомо трохи більше. Я довідався про це, коли робив об’їзд, укупі з новинами про те, що Френкі Саймонз ногу зламав, у Вайландів дитя підхопило молочну хворобу, у Ріверлі корови повиздихали — і вони брешуть про них крізь свої жалюгідні рештки зубів, якщо я знаю свою справу, а я таки її знаю, — та й усілякі інші цікавинки. Скільки ж люди говорять! Але ось у чому річ, юний Тіме. Я довідався, що на початку Повної Землі Пітера Коузінґтона причавило деревом, яке впало не туди, куди треба було. Дерева, особливо залізні, мають звичку час від часу таке робити. Я вважаю, що залізні дерева наділені здатністю мислити. Ось звідки пішов звичай щодня просити у них пробачення перед тим, як починати вирубку.

— Я знаю, що сталося з сеєм Коузінґтоном, — сказав Тім. Попри всю тривогу, йому стало цікаво, куди виведе ця розмова. — Мама передавала їм юшку, хоч і сама тоді носила жалобу за татом. Дерево впало йому на спину, але не прямо на хребет, бо тоді б він загинув. Але до чого це? Він уже одужав.

Вони вже були біля води, але сморід ослаб і плямкання жуків не було чути. То було добре, але пукі все ще спостерігав за ними голодними очима. Погано.

— Атож, Простак Коузі знову став до роботи, і ми всі кажемо спасибі. Та поки він лежав, за два тижні до того, як твій татко здибав свого дракона і ще шість тижнів по тому, цей відрізок і всі решта на ділянці Коузінґтона-Марчлі стояли порожні, бо Ерні Марчлі не такий, як твій вітчим. Тобто він не піде рубати дерева в Нескінченному лісі без напарника. Але, звісно, — знову ж таки не так, як у твого вітчима, — у Тугодума Ерні насправді є напарник.

Тім згадав про монетку, що гріла йому шкіру, і про те, навіщо він узагалі подався в цю божевільну мандрівку.

— Не