Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Мариня, якій Олена першій похвалилася, що не Мажарин Славу, а вона його покинула («А Мариня так гостро осуджувала пана доктора; сказано у святому письмі: «Не судіть, да не будете суджені»), не поділяла Олениного задоволення з цього приводу:

— Я, бігме, не знаю, чого це їмосць так зраділи? Та чого б це я вічно вибілювала та прикрашувала? Славуся не хотіла доктора Мажарина? Тої самої! То таке, прошу їмосці, як би про мене говорити, що я не хотіла Василюшки. Певно, що відмовила йому, коли приходив свататись, але чому? Славуся покинула доктора Мажарина, але чому? Бо мусила! Бо, мабуть, іншого виходу не бачила для себе. І чого тут тішитися, прошу їмосці? Тут треба плакати, не хвалитися, що ніби-то Славуня не хотіла доктора Мажарина. Добре, прошу їмосці, вона втекла від нього, а він? Чому доктор не побіг доганяти її? То така любов, прошу їмосці? Я дякую за таке щастя.

— Хай Мариня не плете дурниць! — зробила стереотипне зауваження Олена. Мала скритий жаль до Марині, що та навмисне не хотіла розуміти, як виграла сімейна честь від того, що не Мажарин Славу, а вона його покинула. Находить іноді на дівку її зла година, і тоді з нею ні в тин, ні у ворота. І вічно її думки повертаються до того Василюшки. Чи не гикається йому часом на тому світі?

Хто сьогодні може з певністю сказати, добре зробила Славуся чи зле, що втекла від своєї любові?

Час покаже. Час — найкращий лікар. Олена сказала б, що, крім того, він ще й чудовий художник. Скільки сірих подій у минулому він позолотив нам?

Справді, було життя на лісничівці таке ідилічне чи, може, тільки тепер воно видається їй таким?

А щодо Славусі, то, господи, десять доріг розстеляється перед людиною, а вона повинна вибрати з них одну. А де та впевненість, що вибір впаде на найкращу?

Іду темною, липкою від мряковини вулицею, і весь час мене переслідує враження, що хтось ступає по моїх слідах. Я зупиняюсь, і «той» зупиняється. Напевно, це голос моєї совісті переслідує мене. Пробую зав'язати розумну розмову з своєю совістю.

По-твоєму, втікати дівчині з дому — це скандал? Погоджуюсь з тобою. Втечу цю будуть по-різному коментувати кумасі у місті? І тут згода з тобою. Мамі дуже серце болітиме від цього? Не можу заперечити. Але, скажи, ради бога, хіба це не скандал — залишитись жити у місті, де живе той, хто тебе кохав, а тепер одружується з іншою? Хіба це не гріх перед самою собою не мати свого життя? Хай невдалого, хай поганенького, але свого власного?

Совість моя, напевно, вважає, що фрази ці хтось збоку нашептав мені, і тому не вдається в полеміку зі мною.

Прискорюю крок.

Воно справді легше марширується тепер, коли замовк голос совісті.

Світло на вокзалі нагадує мені вчорашній вечір і мою останню розмову з Севером. Моє бідне серце фізично важке від кохання, хвилинами мені здається, що я отруєна.

В купе припадає мені куток біля вікна. Спираю лише голову, щоб позбутись тягаря власного тіла, і відразу ж засинаю. Але це не сон. За кожним разом, коли поїзд зупиняється, прокидаюсь я з якимсь перестрахом в серці. То мені сниться, що я забула зачинити двері і вітер розніс через вікно всі цінні папери, то через мій недогляд голуби видзьобали пшеницю, що сушилася проти сонця, а там знову треба було мені за всяку ціну дістатись на протилежний бік ріки, а тут повінь кладку знесла.

— Панно, вставайте, небого, бо вже Львів, — будить мене чиясь бронзова, з набряклими жилами рука.

Від руки відгонить вівцею. Севере, ніколи ми з тобою не мандруватимемо по полонинах і не ночуватимемо по овечих оборах, хоч стільки перемріялося, стільки переговорилося про ті наші мандри у Карпати.

Ми вже у Львові. У Львові бувала я не раз, але не сама. Востаннє була я тут з татком в очного лікаря. Татко (о боже, цей наш татко!) вмів бути елегантним навіть по відношенню до рідної дочки. Хочеш тістечка з кремом? Маєш охоту послухати «Кармен»? Хочеш побувати на «Східних торгах»? Хотіла б ти торбинку з крокодилячої шкіри? Хочеш піти до фотопластикум чи, може, тобі більше подобається відвідати музей? А може, ти з більшою приємністю пішла б до столичного цирку?

Звичайно, хотіти всього зразу неможливо. Просто здійснення оцих забаганок не вмістилося б в рамці нашого часу, але такі запитання створювали приємну ілюзію, ніби все місто, весь Львів до моїх послуг.

О, наш татко міг робити життя приємним!

Тепер виходжу разом з іншими з вагона і відчуваю, як зразу потрапляю в якусь порожнечу в часі і просторі.

Люди товпляться, поспішають, а я стою збоку, чемно даю їм дорогу, бо мені нікуди поспішати. Я тримаюся перону, бо це, так мені здається, єдине місце, де маю право перебувати, де моя присутність бодай нікого не здивує.

Паровози ідуть в один бік і для чогось повертають на зад. Час рухається. Дії повторюються. Чи не хочуть мені сказати паровози, що їдуть і повертаються назад?

Пероном іде молода жінка у зеленкуватому подорожньому костюмі, з наруччям[77] тюльпанів.

«Він» іде кілька кроків за нею. Пес, що його веде «він» на ремені, поводиться дуже неспокійно. Чи це радість з приводу повернення пані? Чи, може, бідний собачка ревнує свого пана до панни в зеленому костюмі?

Севере, чому квіти, що діставала від тебе, не клала я за образи та не засушувала, як свячений чебрик?

Що це зі мною? Приступ сентиментальності тепер, коли мені треба штурмом брати Львів… і… життя?

Надходить перонний сторож з мітлою. В нього білий фартух і майже такі самі білі бакенбарди. Мені нічого бентежитися, що на пероні з'явився сторож з мітлою.

Ось він підхопив віником на свою лопату шкірку з помаранчі, підняв порожню цигаркову коробку і йде просто до місця, де стою я з валізочкою.

Але чого мені справді бентежитися? Недалеко моєї валізочки лежить папірець від шоколаду «Бранка», і саме він притягає сторожа в мій бік. Раптом мені починає здаватись, що