Читати книгу - "Жінка у білому"

Вона відвернула обличчя і простягла мені свій малюнок — літня хатина, де ми зустрілися вперше. Малюнок тремтів у її руці й затремтів у моїй, коли я взяв його.

Я боявся виказати свої почуття і тільки відповів:

— Я ніколи не розлучуся з цим малюнком. На все життя він буде моїм найдорожчим скарбом. Я дуже вдячний вам за нього і... дуже вдячний вам, що ви не дали мені поїхати, не попрощавшися з вами.

— О, — сказала вона простодушно, — чи ж могла я не попрощатися з вами після того, як ми пробули разом стільки чудових днів!

— Ті дні вже ніколи не вернуться, міс Ферлі, наші дороги в житті пролягають так далеко одна від одної. Та якщо коли-небудь настане час, коли відданість усього мого серця й душі, і всі мої сили зможуть дати вам бодай хвилинне щастя чи вберегти вас від хвилинної скорботи, згадайте про бідного вчителя малювання. Міс Голкомб обіцяла покликати мене — і ви мені теж обіцяєте?

В її ніжних блакитних очах крізь сльози тьмяно мріла печаль розлуки.

— Я обіцяю, — мовила вона уривчастим голосом. — О, не дивіться на мене так! Я обіцяю від усього серця.

Я насмілився ступити крок до неї і простяг їй руку.

— У вас багато друзів, що люблять вас, міс Ферлі. І всі, хто любить вас, сподіваються, що ви будете щасливі. Чи смію я, прощаючися з вами, сказати, що і я на це сподіваюсь?

Сльози покотилися по її щоках. Однією рукою вона сперлася на стіл і простягла мені другу. Я взяв її, міцно потис, голова моя схилилася до її руки, мої сльози впали на неї, губи притислися до неї, — не з любов'ю, о ні! — в цю останню хвилину не з любов'ю, а з мукою, із самозреченням одчаю.

— Ради Бога, лишіть мене! — ледь чутно прошепотіла вона.

Ці благальні слова одкрили мені тайну її серця. Я не мав права чути їх, не мав права відповісти на них. В ім'я її святої слабості ці слова змушували мене негайно піти геть.

Усе було кінчено. Я випустив її руку із своєї. І нічого не сказав більше. Сльози засліпили мене, сховали її від мене, і я змахнув їх, щоб глянути на неї востаннє. Один погляд: як вона упала в крісло, поклала руки на стіл і знесилено впустила на них свою гарну голівку. Останній прощальний погляд — і двері зачинилися за мною, пучина розлуки розверзлася між нами — образ Лори Ферлі вже тієї хвилини став пам'яттю минулого.

Оповідь продовжує Вінсент Гілмор із Чансері-Лейн, повірник родини Ферлі 

I

Я пишу ці рядки на прохання мого друга Волтера Гартрайта. З них має скластися опис деяких подій, що завдали великої шкоди інтересам міс Ферлі й відбулися вже після від'їзду містера Гартрайта з Ліммеріджа.

Немає потреби говорити тут про те, яка моя особиста думка з приводу розголошення цієї незвичайної родинної історії. Важлива її частина буде розкрита в моїй оповіді. Містер Гартрайт узяв на себе відповідальність за це розголошення, і, як буде видно з обставин, описуваних мною, він цілком заслужив право чинити в цьому випадку на свій розсуд. А щоб ця історія постала перед читачами в найправдивішому та найцікавішому вигляді, потрібно, щоб її розповідали, згідно розвитку подій, саме ті особи, що були безпосередніми їх учасниками. Ось чому я з'являюся тут в ролі оповідача.

Коли в Камберленді гостював сер Персіваль Глайд, я приїздив туди й особисто брав участь в одній важливій справі, заради якої він, власне, й прибув у дім містера Ферлі. Тож мій обов'язок полягає в тому, щоб додати нові ланки до ланцюга подій і підхопити самого ланцюга в тому місці, де містер Гартрайт тимчасово випустив його з рук.

Я прибув до Ліммеріджа в п'ятницю другого листопада.

Намірявся я дочекатися тут приїзду сера Персіваля Глайда. Якби внаслідок його візиту було призначено день одруження сера Персіваля з міс Ферлі, я повинен був, діставши необхідні вказівки, повернутися в Лондон і зайнятися складанням шлюбного контракту для молодої леді.

Містер Ферлі не зволив прийняти мене в п'ятницю. Протягом багатьох років він був чи то уявляв себе інвалідом і тому звелів переказати мені, що він не досить здоровий, щоб побачитися зі мною.

Першу з усієї родини я побачив міс Голкомб. Вона зустріла мене біля парадних дверей і познайомила з містером Гартрайтом, що якийсь час уже проживав у Ліммеріджі.

Міс Ферлі я побачив аж за обідом. Я засмутився, завваживши, що виглядає вона не так добре, як раніше. Вона чудова, мила дівчина, уважна й люб'язна до всіх довкола, схожа в цьому на свою матінку, але, як на мене, то вона більше вдалася в батька. Місіс Ферлі мала темні очі й чорні коси, і старша її дочка, міс Голкомб, мені дуже її нагадує. Міс Ферлі грала для нас того вечора на роялі, але мені здалося, що не так добре, як звичайно. Ми зіграли у віст, всього один робер, та це була чистісінька профанація такої благородної гри. Містер Гартрайт при нашому першому знайомстві справив на мене гарне враження, але незабаром я переконався, що й він не вільний від притаманних його віку вад. Теперішні молоді люди не тямлять трьох речей: посидіти за вином, зіграти у віст і зробити дамі комплімент. Містер Гартрайт не був винятком із загального правила. А втім, щодо всього іншого, то навіть тоді, в перший день нашого знайомства, він видався мені скромним і вельми порядним молодим чоловіком.

Так минула п'ятниця. Я не зачіпатиму тут поважніших питань, якими я займався того дня: анонімного листа до міс Ферлі, заходів, яких я вирішив ужити, коли мені розповіли про цю справу, і моєї цілковитої певності, що сер Персіваль Глайд готовий дати всі необхідні пояснення цього прикрого випадку. Все це вичерпно викладено, наскільки я розумію, в попередній оповіді.

В суботу містер Гартрайт поїхав раніше, ніж я зійшов униз до сніданку. Міс Ферлі цілий день не виходила зі своєї кімнати. Міс Голкомб начебто була не в настрої. Дім був уже не той, що за містера й місіс Ферлі. Після сніданку я пішов погуляти,