Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

— Нi… це вже нi до чого… Пiзно… Умирати треба теж достойно… по-козацькому, без метушнi… Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою… "Здрастуйте, свахо!…"-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив. — Че… Чекайте, а ви з майбутнього… для чого? Чи не за смiх-травою?

Ми з Чаком одвели очi.

— Ех, як же це я… Слухайте… Є стара родинна легенда… Був колись скоморох Терешко Губа. Тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти, яких-их… — Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.

Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.

Несподiвано бухнуло раз, другий… Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць…

I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.

…Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.

— Такий козак був… — прошепотiв я.

Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.

— Ну, ходiмо… — Чак пiдвiвся. — Я подзвоню тобi. Не знаю коли… завтра, пiслязавтра… Як себе почуватиму.

— Гаразд, — сказав я.

РОЗДIЛ XVI

Степанян!… - Екскурсiя до Софiї. — Я даремно вiдмовляюся. — Подорож до Григорiя Савича. — Таємниця ще не розгадана.

Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п'ять-шiсть разiв, тобто робили п'ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.

Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!

Мушечка! Суренчик мiй дорогий!

Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:

— О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав — потрясаюче… Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?

Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!

Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово!… Це ж не Муха. Це ж — Степанян! Будь ласка! Називай! I ще — вiн сказав на мене «друг». При всiх!

Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.

— А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами…

Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися., - О! — почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни. — А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.

Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.

— Останнього уроку не буде. Тiна Гаврилiвна захворiла. Замiсть уроку iсторiї поїдемо на екскурсiю до Софiї. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. — Ура-а! — вигукнув Iгор Дмитруха. — Ура-а! — пiдхопив увесь клас. Ну, звiсно ж, екскурсiя цiкавiша за урок.

А да великiй перервi Iгор Дмитруха, вибiгаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:

— Степанян! Що ти там вовтузишся, як… Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене — й усмiхнулась. Я почервонiв. Уперте Iгор мене назвав не Мухою…

Чи описувати вам Софiю Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це вiдомий на весь свiт пам'ятник архiтектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI столiття (ну, не самим, звiсно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрiв-умiльцiв, але так уже заведено казати: "Петербург побудований Петром Першим", "Москва заснована Юрiєм Долгоруким", — який, до речi, похований у Києвi в церквi Спаса на Берестовi. "Софiя побудована Ярославом Мудрим…").

I перше, куди везуть туристiв з усього свiту, — це, звичайно, Софiя. По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два днi до Києва, не побувала у Софiї. Отже, або ви вже були там, — або скоро будете. I самi побачите. А краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. "Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив", — каже мiй дiд Грицько.

Коли ти заходиш у Софiйський собор, то одразу ж розкриваєш рота. I так з розкритим ротом i ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, — це "о!". Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрi купола над головою.

— О! Марiя-Оранта.

— О! Архангели.

— О! Апостол Павло.

— О! Саркофаг Ярослава Мудрого.

— O!

Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не "окаємо", а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.

Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. — Вiдома фреска одинадцятого столiття "Музиканта i скоморохи", — каже екскурсовод. У мене стискається серце.

Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: "Слухайте… Був колись скоморох Терешко Губа… тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти…"

Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив