Читати книгу - "Прибутні люди"

натомлені в дорозі ноги. Посідали й Петрівні, роззиралися довкіл. Під хатою стояли довгим рядом грубо тесані столи з ослонами. На столах дві дівчини розкладали алюмінієві миски й ложки. Потім стали розливати суп. Запахло справжньою засмажкою із сала й цибулі. Жебраки заворушилися, потяглися до столів. Петрівні й собі підхопилися. Хлопці скочили перші, ще й матері засіли місце. А дівчата вже нарізали хліб, кожному давали в руки щедрий кусень. Хліб свіжий, запахущий. І суп з яшною підсмаженою крупою. Усе це, мов сон. Вийшов з хати отець Іван у чорній рясі, сивобородий, ознаменував хрестом своїх гостей. Усі встали на «Отче наш». Отець Іван хрипкуватим баритоном проказав молитву. За ним урізнобій повторювали ночувальники: хто бурмотів нерозбірливо, хто вимовляв чітко й голосно кожне слово («хліб наш насущний дай нам сьогодні…»), а хто не міг і слова сказати за слізьми, що душили горло.

Після молитви люди пожадливо накинулися на їжу. Петрівні з торішньої осені не їли нічого подібного і вже й забули смак справжнього свіжого хліба й справжнього супу з крупою, з лавровим листком, з духмяним перцем, ще й приправленого засмажкою. На другу страву поклали тушену картоплю з морквою і капустою, а на закуску налили ще й підсолодженого чаю на запашних м’яких травах.

Ночували в стодолі. Петрівні вслухалися в балачки. Отець Іван кожного розпитував, хто звідки, просив чоловіків виходити курити надвір, щоб не зробити пожежі. Були це все люди, як і Петрівні, зі Східної України: з Полтавщини, Харківщини, Миколаївщини, Херсонщини, з Дніпропетровщини, з Київщини, з Поділля та з усіх-усюд, де народ аж харчав під колгоспами. Підійшов священик і до Петрівних і їх розпитував. І коли мати сказала, що хотіла б у когось найняти хлопців, повідомив:

—Один тут у нас ґазда казав мені на сім тижні, що хотів би найняти пастушка.

—Справді?.. — зраділа мати. — Ой, панотченьку, спасибі ж вам і велике. Уже десятий день оце ходимо по селах, і ніде не беруть. Або вже понаймали, або свої є.

—Зайдете завтра до Юрка Батога, скажете, отець Іван направив. Він одного козака вашого візьме.

—Ой, спасибі ж вам, панотченьку. Дай вам Боже здоров’я і щастя, — звеселіло дякувала мати.

Зблиснули карі очі в отця Івана в догоряючому світлі вечора, і він проказав по-батьківськи тепло, мов дід Йосип:

—Розумно чиниш, молодице, що рятуєш дітей. Для нашої багатостраждальної України бережи синів. Господь-Бог віддячить тобі сторицею за твої старання.

І відійшов отець у вечір, а Петрівним стало впокійно на душі од його слів. Дивні були ті слова для Василька. «Для нашої багатостраждальної України бережи синів».

—А що таке Україна, мамо? — спитав хлопець.

—Україна, козаче, це де найтяжче живеться народові, —сказав старий довговусий чоловік, що сидів праворуч од Петрівних, розклавши свої торби й палицю на соломі.

—А Западна? Вона теж Україна?

—Натуральна, — зітхнув старий.

—Так тут же добре. Хліба он скільки, ніхто з голоду не вмирає, —сказав Василько.

—Ех, малий ти ще для такої розмови, хлопче. Добре там, де нас нема.

—Ти б краще помовчав, Василю, — перестеріг Іван, як дорослий. — Здалась тобі та Україна! Лягай уже спати.

—Справді лягаймо, поки є можливість куди покласти голову, бо завтра, може, й цього не буде, — сказала мати. — Як того чоловіка назвав отець Іван?

—Юрко Батіг, — сказав Василько. — Я запам’ятав.

—Я теж. Подумаєш, яка труднація, — сказав Іван. — Наймешся до такого, скуштуєш не раз батога.

—Та вже треба терпіти, шануватися, — сказала мати. — Що ж ти зробиш?

—Тут народ не лихий, — знову припрявся до балачки Петрівних старий.

—Ніяк не наймемося, — вибачливо посміхнулася маги до сусіда.

—Таке-таке-е. Здалеку забилися? — спитав старий.

—З-під Канева.

—А я з Решетилівки. Це під Полтавою, вважайте.

Старий став навколішки, хрестився на темносиню пройму відчинених дверей, швидко шепотів:

—Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа…

—А я, ти знаєш, уже втретє тут ночую, — перемовлялися двоє ліворуч од Петрівних. — Він пускає тільки на одну ніч, а я поброджу-повишиваю довкола по селах та через тиждень і вертаюся сюди в ситість і тепло. Так ти знаєш, сьогодні він мене впізнав. Тепер уже доведеться подаватися далі, в гори.

Говорив, бухикаючи ледь не на кожному слові, старезний сивобородий дід чорнявому змарнілому парубкові.

—Мені б найнятися на весну, — озвався парубок. — Та ніяк не пристану ніде.

—Треба забиватися далі, в гори, де менше бродить нашого брата. А тут нас — море. Кажу ж, що оце третій раз ночую в отця Івана, і завжди народу під саму зав’язку. Біженці ми, хлопче. Від голодної смерті біженці.

—А кашляєте чого?

—Простудився, ти знаєш. У дорозі напоров мене дощ, а потім довелося ночувати в якомусь зберігові, а там протяги, аж свистить, ну й не вглядівся. Коли б уже швидше тепло та на сонечку вигрітися. Бу-ухи!

—Тут, кажуть, і літом сиро, дощі.

—Мені б хоч півдня на гарячому сонці де в затишку посидіти. Бу-ухи!

У Василька чогось болів живіт, і хлопець довго не міг заснути. Тільки втихав біль, і налягала дрімота, як нове бухикання виривало Василька зі сну. І все ж він заснув, тікаючи від болю, під гомін по всій клуні цілого моря людей, зірваних з теплих місць, розлучених з домівкою, які, мов прибутна вода, розтеклися по сільських дорогах і стежках цієї Западної, затопили всі села, куди не поткнешся.

17

Уранці їх знову добре погодували. Отець Іван благословив усіх у дорогу: