Читати книгу - "Коло смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Франк лише похитав головою.
— Це нелегко пояснити, але ми всі тут знали, що він ненормальний, що він здатний на… на все, що завгодно.
— На подвійне вбивство? Лише тому, що дивак, не такий, як інші? Тому вбивця?
— Він винен, Мікаелю! Ніхто тоді в цьому не сумнівався, ні ми, тутешні мешканці, ні поліція, ані суд. Господи, та ж він зізнався! Той чоловік убив обох, і Анну, і Сірі. Повірте мені, це він зробив!
— Я знаю, що тоді ніхто не мав сумнівів, саме це й муляє мене, — мовив я. — Колективна переконаність, ніхто не брав до уваги ймовірність існування іншого злочинця. Я читав слідчі матеріали, Франку. Ріденький супчик… Непрямі докази, припущення, чутки, відсутність інших потенційних підозрюваних. А його зізнання… — я похитав головою. — Він був лише хлопчаком. Пресувати таку особу, як Арон, багатогодинними допитами… Самі знаєте, Франку, чого варте таке зізнання. Я зовсім не переконаний у його винуватості.
— Мені б не хотілося ворушити старе, Мікаелю. Нічого доброго з цього не вийде.
Я стенув плечима.
— Найімовірніше з цього взагалі нічого не вийде. Дуже важко переглядати давні справи, надзвичайно важко. Але я погодився, то ж мушу принаймні спробувати.
Франк похмуро, мовчки дивився на мене. М'який гітарний блюз і чудовий глибокий голос заповнили тишу між нами: «You can send dead flowers every morning. Send me deadflowers by the mail».[2]
— Я знаю цю пісню, — озвався я, намагаючись зняти напругу в розмові. — Це пісня Stones… здається, альбом Sticky Fingers. Хто її співає? Дуже добре виконання!
— Дуже добре виконання! — голос Франка бухтів від обурення, він вже й забув про ввічливість. — Це ж Таунес ван Зандт, чоловіче! Дуже добре! І не кажи мені, що не знаєш, хто такий Таунес ван Зандт!
Я похитав головою.
— Мушу визнати, не знаю.
— Ван Зандт — легенда. Хлопець був генієм, IQ зашкалювало, ніхто не писав пісень краще за нього, але героїн та алкоголь зруйнували його дощенту.
— А я думав, пристрасть до наркотиків більш властива рок-музикантам, ніж ковбоям.
Франкова погорда була безмежною.
— Де ти був усе своє життя, Мікаелю? І ніколи не чув про Джоні Кеша? Ван Зандт помер, цілковито деградований, першого січня 1997 року, рівно через сорок років після смерті іншої легенди, Генка Вільямса, який теж змарнував своє життя. A Dead Flowers, щоб ти знав, є, властиво, піснею Зандта. Річардс і Джеґґер украли її в нього…
— Ти так гадаєш?
— Голову даю на відсічення. Ось послухай сам! Позер Мік зроду б так не написав. Справжній продукт. Справжнє кантрі!
— Не знаю, хто написав, але пісня добра. Навіть міщух почув би, що добра, — мовив я.
— З біса, добра! — кивнув Франк.
Коли я подякував за каву, він провів мене до дверей і несподівано сказав:
— Ти ж захочеш побачити ще й місце, де вбили Анну. Його не так легко знайти. Як забажаєш, можу провести завтра.
Я очманіло глянув на Франка.
— Хочеш мене провести? Мені здалося, тобі не до вподоби, що я…
— Однаково зробиш те, по що приїхав. Я радо допоможу, лиш би ти швидше з цим покінчив. Зайду вранці після сніданку.
Доки я діставався додому, пішов дощ, я промок до нитки. Маґда сиділа за столиком у залі. Перед нею лежав стосик паперів, які здалеку скидалися на бухгалтерські звіти й рахунки. Вона гризла кулькову ручку, записувала цифри, але підвела голову, коли я увійшов, і всміхнулася.
— Привіт, Мікаелю. Ой, ти мов той мокрий кіт. Надворі аж так спаскудилося?
— Еге ж, мжичка.
— Треба перевдягнутися у щось сухе, щоб не застудитись, — турботливо порадила вона, торкнувшись моєї руки. То був спонтанний, цілком неусвідомлений порух. Я ще минулого вечора завважив, Маґда належить до тих людей, які запросто торкаються інших. Згадалося, які фантазії, пов'язані з нею, забрідали мені в голову вчора. Мабуть, вона прочитала мої думки, бо потупила погляд і ледь зашарілася.
— Побачимось за вечерею, — мовив я.
Однак за вечерею її ніде не було видно. Літня, непривітна жінка стояла за лядою і похмуро приймала замовлення. Коли я запитав про Маґду, вона відбуркнула, мовляв, та взяла вихідний. Того вечора кав'ярня була майже порожня, атмосфера спокійніша. За вечерею я випив пива, ніхто зі мною не заговорював. Нечисленні відвідувачі були зайняті своїми клопотами.
Я піднявся до кімнати, спробував читати матеріали справи, але настрій був не той, я не міг зосередитися. Десь глибоко в підсвідомості знав, що на мене чигають примари минулої ночі. Я вчував їхні голоси, ніби далекий собачий гавкіт, відчував, як вони намагаються
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коло смерті», після закриття браузера.