Читати книгу - "Три тисячі смертей"

"Добре, що цей стержень хріном не називається, — сказав з цього приводу хтось із конструкторів. — Бо вставив би. А може, воно й на краще, щоб дурні не розмножувались".

Цього разу, поки що, все йшло добре.

Ще одна машина — так званий "лин", береговий, більш маневровий варіант, та ще й з "тараном" на носі — виповзла збоку, ревнула дизелем, заглохла і над полігоном запанувала мертва, неймовірна тиша — перелякані жаби й птахи поховались, риби повтікали, вітер стих й від тої тиші дзвеніло у вухах.

Тривало те, звісно, недовго — слюсар Микола хряснув дверима-люком й стрибнув на землю.

— Обід!

Їжу привезли моторним човном, і чоловіки жартували з гарненькою буфетницею, яка, подаючи тарілки з густим борщем, усміхалася й, начебто випадково, демонструвала всім бажаючим повненькі ніжки у вирізі спідниці.

Їли повільно, розтягаючи задоволення, потім довго запивали компотом, потім хтось заліг під кущем, а хтось умовив буфетницю пройтись до о-о-он тих дерев, бо звідти чудовий краєвид і ростуть гарні квіти, а старше покоління забивало "козла" й лаялося, що немає міцної дошки, щоб врізати, "як у цеху..."

Потім начальник подивився на годинника, зітхнув, заліз у "лина" і натис на важіль.

Ревнула сирена, закликаючи всіх на місця.

— Юре, а подивись-но, що воно за дроти висять попід танком? — занепокоївся головний. — Чи то не кріплення позривало?

— Кріплення, — Юр заліз на спину амфібії і кивнув. — Скажіть там Миколі, щоб не заводив, я зараз поправлю. До речі, хто бачив обценьки?

— У танку ліворуч, — кинув Микола. — Але потім поклади на місце, бо дядько Василь душу з мене вимотає.

Хлопець зник у нутрі тягача...

...а амфібія здригнулася і важко просіла, схиляючись на корму.

Таке траплялось. Пісок раз по раз розступався під гусеницями. Тільки не завжди на спині теліпався сорокатонний незакріплений вантаж.

Тягач зрушив з місця й лівим боком посунув до аппарелі.

— Кому там робити нічого? — задудніло з розкритого люка. — Ось я зараз...

З глухим тріском луснуло й друге кріплення, танк розвернуло й амфібія стала сторч.

Все, що було на палубі, із лязгом та скреготом рушило униз, зірвало брезент, прилади, датчики й суцільним переплутаним клубком металу булькнуло у воду.

Випробовувані любили цю протоку, бо не боялися поламати ґвинти. Берег її був крутим і за два метри від краю води обривався семиметровим урвищем. Ще трохи далі глибина сягала десяти метрів.

Кілька секунд на спокійній до того поверхні немовби вивергався вулкан, на всі боки летіли бризки й цілі струмені холодної води, потім все стихло й лише у двох місцях все ще лопались на поверхні бульбашки повітря.

Першим отямився тензометрист Володя.

— Гей, а там же...

На ходу зриваючи з себе одяг, він кинувся до води, але аж присів від вереску головного:

— Стій! Назад!

Це наче пробудило всіх інших випробовувачів — вони з'юрмилися на березі, хтось щось командував, а хтось його посилав; всі кричали, метушились та лаялись, наче від того залежало життя хлопця.

Головний стояв блідий, як смерть, і лічив секунди.

Десь на вісімдесятій він підняв голову й зблід ще дужче.

Коли важелезна машина гойднулася під ним, Юрій не те що не злякався, а навіть не розгубився. Занадто вже це скидалося на досить поширений грубий жарт — загнавши когось у тягач, похитати амфібію понтонами, або зненацька завести дизель у когось під вухом. Тому занепокоївся він лише тоді, коли танк зірвався й посунув назад.

Гойднуло добряче. Юрій вдарився головою до якоїсь залізяки й на мить йому аж в очах потемніло. А наступної секунди, незрозуміло звідки, вдарили струмені обпікаючої, як окріп, води.

Обпікала воно, звісно, холодом.

Найпотужніший струмінь бив через командирський люк. Хлопець рипнувся туди, але вода збила його з ніг й знову швиргонула на дно. Люк водія залишався напіввідчиненим, і Юрій спробував кинутися до нього, але тільки доторкнувся до підпорки, як водяний струмінь швиргонув залізяку назустріч, та ще так, що хлопець ледь встиг прибрати пальці.

Машину знову струсонуло й нахилило.

"На корму, градусів сорок", — машинально віздначив Юрій. Вода вже сягала грудей, він судомно хапнув повітря й притиснувся, аж влип, до стіни до моторного відділення. Рівень піднявся до підборіддя. Стало темно. Струмінь вже не вривався бурхливим потоком, а здавався лише течією — сильною і назустріч.

Юрій вичекав ще з півхвилини, хапнув залишки повітря під самою стелею й знову — цього разу вже цілком наосліп — кинувся до люка. Течія майже не заважала, навпаки — орієнтуючись на неї, Юрій намацав шахту люка й ковзнув угору.

Йому пощастило — люк не зачинився.

Згори світилося. У напівтемряві Юрій розгледів навколо темну масу зірваного брезенту й машинально відзначив, що виповзати треба обережно, щоб не заплутатись. У вухах гуло й дзвеніло. "Метрів дванадцять... — наоко визначив він, потім знову поглянув вгору