Книги Українською Мовою » 💙 Дім, Сім'я » Паморочливий запах джунглів 📚 - Українською

Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

584
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Паморочливий запах джунглів" автора Юрій Володимирович Покальчук. Жанр книги: 💙 Дім, Сім'я. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 65
Перейти на сторінку:
розкішному багатому Ріо з чудовими будинками, ресторанами і всесвітньо відомим пляжем Копакабана, який розташований на узбережжі моря при самому центрі Ріо.

Я запрагнув дістатись цієї фавели в Ріо, довго шукав способів і врешті знайшов.

І от одного разу прийшов до мене мій провідник – студент університету, чорний як сажа, невисокий, але міцно збудований юнак.

– Нащо тобі це? – спитав він.

– Письменник. Хочу знати правду, аби писати правду.

– А ти знаєш, що це не жарт, там справді небезпечно і невідомо, що може статися.

– Знаю. Ходімо!

І ми пішли. Доїхали машиною під гору, а далі подалися пішки.

Я питаю себе тепер – що я там шукав. Насправді – нічого особливого я й не побачив. Про це можна було знати з перших кількох кроків по фавелі.

Я лиш тепер можу зізнатися – я шукав небезпеки.

Я шукав ще однієї граничної ситуації, як от було зі мною у Нікарагуа, а чи в Норільську на полюванні на оленів, чи в десантних військах, чи десь ще.

Цього можна було не робити.

Але мене вперто тягнуло туди, де себе ніби ще раз випробовуєш, а насправді почуття ризику підносить тебе на якусь висоту життєву, і ти почуваєш, що ти гостро живеш.

Таке було колись в Нікарагуа, а через десять років – в Абхазії.

Спробувати перейти межу реального, аби відчути подих того, що є по інший бік буття. Страху в мені ніколи багато не було. Було хвилювання – і відчуття гостроти життя.

Паоло здавався мені доволі простуватим. Він, здається, був у якійсь соціалістичній партії, і його соціальні переконання були прості – от у СРСР все кльово, там рівність, ми теж боремось за рівність і таке інше. Пояснювати йому про Сибір і Соловки не було сенсу.

Я промовчав, оминаючи розмову на соціальну тему, і ми пішли крутою стежкою вгору поміж убогих хатинок, з яких висипала сила-силенна різнокольорових дітей і жінок, які із здивуванням дивились на білого, що осмілився припертися сюди.

Врешті Паоло каже – міняймося місцями на дорозі. Ти йди з боку долини, а я йтиму з боку гори – он, бачиш четверо пацанів вже нас пасуть отам, ось вони ідуть над нами вищою стежкою.

Я підвів очі і побачив. Пацанам було років по вісімнадцять-двадцять, і нічого доброго їхній вигляд не обіцяв.

Я закинув сумку через плече, щоби руки були вільні, там був фотоапарат, диктофон і ще щось. Грошей небагато, документи в готелі.

Але напруження важко висіло в повітрі.


Ми вибралися на вершину фавели, я зробив там кілька панорамних знімків.

– Ходімо назад!

Врешті ми дісталися якогось сараю, над яким була вивіска «Кока-кола».

– Ходімо, нап'ємось чогось там!

Я вже нічого не питав у Паоло. Але радісно погодився, бо це був передих перед можливою бійкою.

За кока-колою Паоло балакав про погоду і всякі новини з місцевими завсідниками. Він сам був родом з цієї фавели. Коротко сказав про мене – письменник, пише про життя бідних, і за півгодини ми пішли далі вниз.

Паоло знову йшов під горою, знову аби першим прийняти бій, а я при долині, але тепер теж готовий. Треба сказати, що зараз я вже хотів якнайшвидше вниз, у цивілізацію, бо нас пасли й далі ті хлопці, підходячи чимдалі ближче.

Аж тут Паоло каже:

– Ходімо туди. Бачиш футбольне поле. Там є пару хлопців, з ними побалакаємо.

– А може, вже досить? І здуємо звідси.

– Ходімо!

Я без усякого бажання схвально кивнув головою і побрів за ним через футбольне поле, поросле вигорілою травою, до протилежних футбольних воріт, де сиділа купка якихось людей.

Ми підійшли ближче. їх було п'ятеро.

У центрі групи сидів на землі дуже засмаглий білий молодик років двадцяти п'яти, в самих шортах, з важкою золотою цепурою на шиї. Він був доволі гарний, з важкими хвилями кучерявого волосся по плечі і напрочуд спортивною поставою. Четверо інших були мулати чи негри. Вони стояли або навпочіпки сиділи коло нього.

– Це Тоні! – сказав Паоло трохи напружено. – А це письменник з України, пише про наше життя. Хоче знати правду і писати правду.

Тоні усміхнувся. Ми потисли один одному руки.

Далі розмова йшла про погоду. Власне кажучи, про дупу Марилі. І я ніяк не міг збагнути – навіщо ми сюди прийшли і чому ми про якісь дурниці тут товчемо.

Про щось Паоло говорив з Тоні – я не все зрозумів, говорили вони на місцевому арго.

– Завтра приходь! – сказав Тоні. – О сьомій вечора. Ми тобі все покажемо і розкажемо! Там перед фавелою внизу є кав'ярня. В ній Шіко тебе зустріне. Хочеш?

– Так! – сказав я мляво, бо ще не втяв, про що йдеться.

Шіко був високий, худий і дуже чорний.

Ми розпрощались.

– Тоні тут король, – сказав Паоло,

1 ... 41 42 43 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Паморочливий запах джунглів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Паморочливий запах джунглів"