Читати книгу - "Вокс"

Вокс відвернувся, мимрячи щось собі під ніс, і сягнув по глек із забудь-зіллям.

— Кулькапе, погодься, ти завжди був пихатим нікчемою, — прогарчав він. — Принаймні я не завершив своєї кар’єри Академіка довічним ув’язненням.

— Справді? А ти певен цього? — не втрачаючи самовлади, запитав Кулькап. — Розплющ очі, Воксе. Коли ти востаннє важився покинути цей палац, де вікна заґратовані, а коридори заставлені пастками? Коли ти востаннє набирався духу вийти з цієї палати? Та ти ж такий самий в’язень, як був колись я. — Кулькап досадливо крекнув. — На твої хитрощі знайшлися ще більші хитрощі…

— Вони обкрутили мене навколо пальця, — тихо промовив Вокс. — Змовники. Сорокухи, Сторожа, гобліни… Та невдовзі вони сміятимуться на кутні. — Він підвищив голос. — Ще трохи — і їм усім кінець. Ось що я хотів тобі сказати. Нижнє місто приречене. Час його вийшов… — Вокс перевів свій пильний погляд на Кулькапа. — Ось чому я прошу допомоги у бібліотекарів. Ви єдині, кому я можу довіритися.

Кулькап начебто збентежився.

— Нижнє місто приречене? — перепитав він. — Воксе, що ти хочеш цим сказати?

— Те, що сказав, Кулькапе, — відповів Вокс. Голос його чимраз гучнішав. — Нижньому місту кінець. Капут! На превеликий жаль, його змиє з лиця землі, і разом з ним згинуть зрадники, що б’ють у спину, підступні невіри, жаждиві звести мене зі світу! — Він знову підніс глека, гучно сьорбнув яскраво-червоного напою і втер губи рукавом. — Наближається буря! — оголосив він. — Могутня буря!

— Буря? — перепитав Кулькап.

— Так, Кулькапе. Буря, якої тут ще зроду-віку не було. Невже ти не бачиш, що діється в атмосфері — жарота пекельна, парить так, що задихнутися можна! А хмари як громадяться, невже ти не помітив?

Рук машинально кивнув головою. Погода й справді мінялася щоднини і все не на краще.

— Ота буря й покладе край гризні та колотнечам, — вів далі Вокс, драматично обводячи залу дебеленним ручиськом, і голос його загримів на всю палату. — Вона знищить усе. І ніхто, поза мною, Воксом Верліксом, не скаже докладно, з точністю до секунди, коли вона вдарить.

— Але звідки вам це знати?.. — почав Рук. Кулькап стис йому руку: мовчок, мовляв.

— Руку, хлопчику мій, Вокс Верлікс був найкращий хмарогляд за всю історію Коледжу Хмар, — проказав він неголосно. — І якщо він твердить, що буриться…

— А я таки тверджу! Я наполягаю, що буриться! — запально вигукнув Вокс. Він подався вперед і вхопив Кулькапа за рукав. — Поглянь. — Вокс рвучко притяг старого професора до біломармурової стільниці, й тицьнув пальцем у ясний образ, віддзеркалений її поверхнею.

Кулькап спустив очі додолу. Охоплений цікавістю, Рук наслідував приклад Найвищого Академіка, стоячи поруч нього. А Вокс водив пухкими пальцями по небу і пояснював.

— Бачите оці хмари? — запитав він і добряче відсьорбнув із глека. — Схожі на велетенські ковадла? Вони невпинно розростаються, зливаються докупи, перемішуються, і сила їхня щодень зроста. Я звертався до своїх хмароглядних таблиць, — провадив він, ворушачи червоними від напою губами. — Я зробив потрібні обрахунки. І тепер тільки я один знаю, коли вдарить чорний вихор!

Рук видивився на Кулькапа. Законний Найвищий Академік поринув у якісь свої роздуми.

— Так от, коли вдарить чорний вихор, — вів далі Вокс, — будуть град і блискавиці, а злива ушкварить така, що за лічені хвилини затопить риштаки. Якщо бібліотекарі не хочуть пропасти, їм треба кидати свої підземні сховища і тікати світ за очі. Тікайте з Нижнього міста, Кулькапе, і рушайте до Вільних галявин…

За їхніми спинами тихенько застогнав непритомний гоблін. Рук знову зиркнув на Кулькапа, але годі було здогадатися, що на гадці у старого професора.

— Ти пропонуєш бібліотекарям покинути Нижнє місто? — нарешті запитав він, і голос його звучав рівно та спокійно.

— У вас немає вибору, Кулькапе, — відповів Вокс із притиском.

— Що — отак собі знятися з місця — і хода? — запитав Кулькап, не зводячи з Вокса пильного погляду. — Скажи мені, Воксе… Припустімо, ми змогли б покинути водозбіги, дивом проскочили гоблінівські пости Ватага Титуґґа, якось там добрали хисту промкнутися через володіння сорокух Матері Шматуй-пазур, перетнути Багнище і дістатися Вільних галявин… — Він помовчав. — А з якого це дива ти набиваєшся нам у помічники? — запитав раптом Кулькап, прищуливши очі. — Що тобі з цього?

— Мені? — перепитав Вокс, і його одуті риси розпливлися у гримасі ображеної невинності. Він хрипко вдихнув повітря. — Я підказав би вам і всім бібліотекарям, як безпечно прослизнути через Нижнє місто і подолати Велику дорогу Багнищем, а навзамін просив би вас зробити мені одну-однісіньку послугу.

Кулькап похитав головою і з усміхом запитав:

— Що за послугу, Воксе?

Страшенно споважнівши, Вокс глянув йому в очі.

— Щоб ти взяв мене з собою.

— То ось де в нас ховаються підлабузники Найвищого Магістра, — почувся глумливий голос.

Ксант відірвав очі від столу і зітхнув. У дверях стояв доглядач клітки Моллус Леддікс. Каптур його чорної киреї був відкинутий, і можна було бачити його маленькі чорні очиці та тхорячі риси, які без угаву тіпала мишка. Огидний усміх грав на його тварі.

— Нічого надто доброго тобі не світить! Звісно, якщо чутки не брешуть, — додав Леддікс.

— Що за чутки, Леддіксе? — втомлено запитав Ксант. Цього катюгу не слід підпускати до себе надто близько.

— О, ходять чутки, ніби Найвищий Сторож не вірить жадному слову свого улюбленця, відколи той повернувся з Вільних галявин, де вдавав із себе бібліотекаря. Мовляв, дух Вільних галявин перевернув усі його уявлення, а самого зробив надміру лагідним і ненадійним…

Цікаво, гірко подумав Ксант, хто заронив сумніви у Сторожеві думки. Проте він схистився звести на нього очі з усміхом.

— Знаєш, Леддіксе, на твоєму місці я не надто дослухався б до цих чуток, — промовив він. —